У 1947 році молодий дослідник Удінцев із професором-океанологом Зенкевичем вирушив у свою першу морську експедицію. Була вона дещо незвичайна: на шлюпках… у відкрите море. Зухвальці заходилися вивчати Чорне море. А через рік нова дорога — у Північний Льодовитий океан.
Та все ж початок біографії вченого пов’язаний з «Витязем».
— Восени сорок дев’ятого вперше приїхав я на Далекий Схід. «Витязь» лаштувався в Охотське море. Про ті води океанологи знали мало, бо хоч там і працювали експедиції, але послідовного вивчення не проводилось. От ми й заходилися вивчати. Зараз на географічних картах чимало хребтів, улоговин, гір, відкритих нами тієї далекої осені. Це і хребет «Витязя», і улоговина Дерюгіна, і підводна скеля Академії наук, і багато інших.
Усі експедиційні спостереження: лягли в основу його кандидатської дисертації, удостоєної премії імені академіка Вавилова.
Згодом було ще чимало експедицій.
І нині, слухаючи його розповідь, я уявно оглянув пройдений океанологом шлях. Позаздрив такій долі. Та й хто б не позаздрив.
Плескотять хвилі, од поштовхів, що йдуть знизу, від двигуна, здригається судно; вібрують перебірки, порипують щогли — знайомий, милий серцю гомін. На палубі всі витязяни, примостившись хто де зміг, слухають звіт начальника експедиції.
Голос Гліба Борисовича ледь долинає до мене — я дечого не розчув. Тоді запитую Наталю.
— Що таке мантія? — озивається вона. — Гаразд, слухай. У тебе, — каже Наталя, — в наметі я бачила не один десяток кокосових горіхів. Навіщо тобі стільки — не знаю. Та річ не в цьому. Візьмімо один дозрілий горіх, в якому молоко затверділо, перетворившись на копру.
Коли його розсікти навпіл, як це робиш ти, ласуючи смачною копрою, постане картина, що дасть можливість у розрізі глянути на земну кулю. Уяви собі: земна кора — то шкаралупа горіха. Вона теж складається з кількох шарів. Це її верхній покрив, або так звані осадочні породи — пісковики, глина, базальтовий і гранітний шари. Але шкаралупа горіха лише кілька сантиметрів завтовшки, а товща земної кори кілька десятків кілометрів. На суходолі — п’ятдесят-сімдесят, під океанами оболонка буває навіть і п’ятикілометрова.
Далі, — терпляче, як сумлінний учитель, тлумачить дівчина, — розбили ми кокосовий горіх; під шкаралупою в ньому тверда шкірка — оболонка, а ще нижче — м’якуш. Під земною корою лежить багатокілометрова товща — мантія. Її поверхня, яка перебуває під земною корою, зветься поясом Мохоровичича — по імені югославського геофізика, що її відкрив… Мантія, як шкірка велетенського горіха, містить у собі земне ядро. Про земну кору люди вже дещо знають. Та ядро і мантія для нас — таємниця. Ви чули, — Гліб Борисович розповідав, — у мантії, за припущенням учених, формуються всі корисні копалини планети. Вона, ніби комора, яку ми й намагаємося відімкнути. А пошуки в океані — це означає, що ми підбираємо десятки і сотні ключів до неї. Можете пишатися, — підводячись з тенту, мовила Наталя, — ви — свідки того, як людині вдалося, нарешті, відвоювати у мантії уламки загадкової речовини — перидотитової магми. Бог земних надр Плутон цього разу скорився нашій волі: краєчком ока ми зазирнули в його країну, глянули в очі земної безодні.
Так, ми були свідки цього! Я записав про це у своєму щоденнику. «… Дивний океан. Голубе безмежжя, сліпуче сонце. Тепер уже ні штормів, ані злив, як це було донедавна. На тисячі миль безгоміння. Лиш іноді з-під форштевня випурхне зграйка летючих рибок, пролетить над водою, плюхнеться вниз — і знову тиша».
Опускаємо широку металеву трубу, що важить майже три тонни. Гудуть електромотори, порипують блоки — труба підходить до дна. Глибина — чотири кілометри.
Ось труба торкнулася дна. Зверху на ній кілька важких тягарів — під тиском їх і завдяки своїй вазі труба вгризається в грунт. Спуск, почали вранці, а на борт підняли це знаряддя тільки пізно ввечері.
— Увімкніть прожектори! — чути знизу.
Промінь вихоплює. гурт людей — тих, хто клопочеться біля труби. Мені з ходового містка видно, як кілька чоловік пригвинчують шланг із забортною водою. Під тиском води з протилежного боку труби вичавлюється довга ковбаска грунту. Два геологи підставляють під неї металевий жолоб. Потім, як бессараби мамалигу, ниткою розрізають той грунт на шматки.
У попередні рази грунт, кажуть, був глиняний, сьогодні ж він спресований, закам’янілий.
— Неабияка вдача! — радісно гукають.
— Що за улов?
— На відміну од попередніх проб, ця набагато цінніша: грунт надзвичайно давній!
— Раніше ми піднімали його там, де течії намулюють осадки в океані. Нині підняли грунт місцевого походження, зветься він коколітовим. — І геолог поніс скарби до лабораторії.