Юра детально розповідає про кожну залізячку, про кожен гвинтик. На «Каліпсо» кожна дрібничка — ціла історія. Ось під тентом на довгій мотузці щелепа риби з велетенськими зубами. Це зуби якоїсь давно вимерлої риби, їх знайдено на дні моря поблизу Сейшельських островів, звідки «Каліпсо» недавно повернулась.
— А це компресорна камера, підводний телевізор, будиночок, куди ми ховаємося в разі небезпеки. А це…
— Юро, — зупиняю я його, — звідки на будиночку оці подряпини і чого погнуто металеве пруття?
І Юра розповів:
— Біля острова Має я працював з кінокамерою. Знімали останні кадри. Раптом не знати звідки тічка акул. Я ледве встиг зачинити дверцята будиночка. Але хижаки і не думали відступати. Одна з них, найбільша, кількаметрова акула, широко роззявивши пащу, схопила за «стінку» будиночка, в якому я принишк, торсонула раз, другий і майнула геть.
На цій далекій землі та ще серед членів іноземної експедиції хіба не радісно зустріти земляка? Жорж Барськи — мій земляк. Батьки його з Одеси, давно колись емігрували до Франції і під час війни загинули у фашистському концтаборі. На все життя зосталася в серці сипа ненависть до фашизму… Юрій став кінооператором. Він був одним із операторів, що знімали за романом Стеидаля фільм «Червоне і чорне», з участю славетного Жерара Філіпа. Потім разом з режисером Фредеріком Росеф зняв антивоєнний фільм «Померти в Мадріді» — про боротьбу іспанських патріотів і жорстокість фашистського режиму Франко.
— Позаминулого року, коли я мав їхати до Іспанії знімати новий фільм, франкістські власті мене не впустили: на їхню думку, я став «ворогом Іспанії», — іронічно усміхнувся мій земляк.
Недавно Юрій повернувся з Москви, де знімав фільм про Велику Жовтневу революцію, побудований на унікальних документальних матеріалах, взятих в архівах Парижа, Нью-Йорка та Москви.
— Маю намір, — каже, — зняти серію підводних фільмів з експедицій Кусто. І заповітна мрія — зняти художній фільм про землю батьків, яку вони так необачно залишили.
Такі-от люди з «Каліпсо»!..
Боцман Альберт Фалько — відважний моряк, це він сотні разів занурювався в океанські глибини, жив у підводній лабораторії, коли з дна Суецького каналу піднімали затонуле судно «Тистлгорм».
Інженер Андре Лобанов, постійний супутник Кусто. Андре трохи говорить російською мовою і гарно українською, бо батько його — львів’янин — колись емігрував за кордон, шукаючи кращого життя. Андре не тільки підводний дослідник. Він — поет. І свою поему про море написав… під водою.
— Ми тоді працювали в Середземному морі, за кілька сот миль од Ніцци, — розповів мені. — На глибині я обдумував сюжетний хід і навіть деякі строфи вивів наконечником гарпуна на металевій пластинці.
— Якщо так, тоді й мені напишіть щось у блокнот, — прохаю Андре.
Він бере олівець, аркушик паперу, пише. Спочатку російською, потім французькою мовами. «Дуже тяжко писати мені по-російськи. Так само мені нелегко написати що-небудь цікаве і французькою. Але я хотів би вам розповісти, як гарно під водою, як я зачарований тією красою, — немає навіть слів, щоб передати всю її принадність».
Що ж, я з ним згоден. І хоч це не віршовані рядки, але в них вчувається шум моря і ще: якщо, може, ненароком стану забувати море, я згадаю тоді чудові слова старого, але завжди юного капітана Кусто, який на прощання сказав:
— Море — це вічна молодість, повсякденна школа мужності. І вам писати далі сторінки мужності Людини у великій поемі про море.
СКАРБИ СЮРКУФА
Не знаю, від кого й коли почув я цю давню притчу, але вона лишилася в моїй пам’яті. Один жадібний чоловік захотів, щоб усе, чого торкнеться його рука, перетворювалося на золото.
Минав час. І доля зло пожартувала над його бездумністю. Тільки діставши чудодійний дар — усе перетворювати на золото, збагнув він оманливість свого бажання. Справді-бо: торкнеться той чоловік до страви — і вона перетворюється на золото, до води — вода, затвердівши, стає золотим литвом. Навіть улюблена дочка, яку він поцілував, обернулася на золоту статую.
Ставши рабом ницих бажань, він прирік себе на справжнє убозтво, бо знехтував клопоти і радощі людські задля марнослав’я.
Одна випадкова зустріч на далеких Сейшелах ще раз потвердила цю думку — зустріч не з міфічним жаднюгою, а з реальною людиною.
Десь опівдні з вузької протоки, що мінилася барвистим сонячним сяйвом, до «Витязя» підійшов білобокий чепурний катер. Сейшельські острови були поруч. Та без лоцмана годі й думати підступити до них — рифи, підводне каміння.