Попросив блокнот, в якому я занотував його розповідь. Написав: «За статистикою, у світі на десятиріччя часом одному-двом шукачам вдається віднайти скарби. Я бажаю, щоб одним з них були ви, а другим — я».
І, повертаючи мені записник, додав:
— Якщо я знайду скарби Сюркуфа — а я знайду неодмінно! — я і вам дам трохи.
Я подякував містерові Вілкінсу за таку щедрість. І ми. попрощалися.
Не знаю, від кого ж коли почув я давню притчу про чоловіка, який хотів озолотитися, але вона лишилася в моїй пам’яті. Зустріч на далеких. Сейшелах ще раз підтвердила жахливу оманливість, про яку розповідалося в тій притчі, — одначе то була зустріч не з вигаданим жаднюгою, а з живою людиною, з якою звела мене моряцька доля.
ЧЕРЕПАХИ ТРОМЛЕНА
Сейшельські острови зникли за кормою, розтанули в імлистій далині. Тільки обриси їх, здавалось, передались хмарам, які кучугурилися високо над щоглами і були схожі на рухливий архіпелаг, що плив і плив, невідступно супроводжуючи наше судно.
Дороги вели на південь, у безмежну водяну пустелю. Океан і кликав і лякав. І світовідчуттям своїм кожен з нас нагадував, мабуть, парашутиста, що стрибонув у безвість, в нічну темряву й невідомість. Вражаюча велич стихії приголомшувала; дедалі більше зникала вартість нашого «я», бо у порівнянні з океаном найграндіозніше здавалося піщинкою. І цій нездоланності мали протистояти наше завзяття, наполегливість і наш розум. Ми кинули виклик океану, і в цьому вже була перевага й сила.
Судно зупинилося. Крутилися котушки, розмотуючи сотні метрів троса; застугоніли електромотори, зарипіли блоки лебідок. Дночерпаки, драги вже в котрий раз пішли на розвідку в безодню.
З каюти вийшов боцман. Оглянув захаращену залізяччям палубу, мовив:
— Геологам бракує дрібнички — уламка корінної породи, — щоб остаточно довести: під дном Маскаренської улоговини, над якою стоїмо, не мул чи глина, а гранітна товща — опущена частина мадагаскарського материка. Сейсмологи своє сказали: під дном залягає кора материкового походження. Тепер слово за геологами.
Я теж чув, що геологи збираються повести вирішальний наступ, щоб з’ясувати колишній зв’язок материків, існування легендарної Лемурії, перешийка, який, гадають, близько десяти тисяч років тому з’єднував Африку з Мадагаскаром і півостровом Індостан.
Ключик до розгадки цієї таємниці материків десь глибоко на дні. Він не дається в руки. Як його дістати? Сотні кілометрів тягнеться Маскаренська улоговина — прірва, яких чимало в Індійському океані. Розкинулась вона одразу за північно-східними берегами Мадагаскару. Звідусюди її оточують острови — Сейшельські, Амірантські та Маскаренські. І цим улоговина схожа на лагуну коралового атолу, яку теж обрамлює кільце островів. Принаймні так здалося мені, зачарованому красою недавно відвіданого атолу Аду.
Про це я й сказав уголос.
— Нічого собі лагуна! — відповів штурман, розшифровуючи стрічку ехолота. І, підвівши голову, додав: — Лагуна і ця улоговина, хлопче, так схожі між собою, як ставок і океан.
Схилившись над стрічкою, що весь час рухалася, я побачив, як самописець креслить хвилясту лінію, позначаючи на ній цифри: 4200, 4500, 4900… Глибина збільшувалась. А ми, сновигаючи з краю в край серед клятої пірви, шукали місце, де б можна було промацати дно і дістати зразок корінних порід.
За кілька днів після виходу з порту Вікторія досягли дванадцятої паралелі. Стали неподалік північного берега Мадагаскару. Раптом океанське дно вигорбилось, і ехолот засік незначні глибини, придатні для спуску драги. Вовтузилися цілу ніч, а вранці дізналися, що драга вернулась порожня.
Опускали ще тричі і підняли тільки шматок глини — корінних порід так і не було.
Геологи ходили похмурі. Запевняли, що ось у такій і такій точці неодмінно повинні бути корівні породи — їх треба лише підняти. «Витязь» лягав у дрейф, і знову бралися до роботи. І все марно. Тільки згодом з’ясували, що саме тут проходить Південна Екваторіальна течія. Вона зносила наше судно до Мадагаскару. Не встигали знайти потрібне місце, як течія підхоплювала його і несла далеко на захід.
Так кілька днів борюкалися з хвилями, аж поки драга не повернулася з уловом. Отоді й дали повний уперед, лігши курсом на південь.
Я скочив у воду й побачив: крізь білу, що клубочилася, як туман, коралову каламуть проступали руді плями саргосових водоростей. Дно було нерівне, всіяне величезними валунами. Кожен — завбільшки з багатоповерховий будинок. Широкі тераси, химерні виступи й заглибини, котрі протягом тисячоліть висікав океан, створювали враження, ніби тут затонули якісь напівміфічні міста.