Скільки тут пам’ятників поневолювачам! Майже на кожній вулиці увічнені в граніт «герої». Губернатор Малортик, котрий і після закону про заборону рабства вів жваву торгівлю людьми; інший людолов, «засновник» Порт-Луї — Лабурдоней, на совісті якого тисячі смертей невільників, король Едуард VII; воєводи, «відкривачі» земель.
На околиці Порт-Луї ми завітали до ботанічного саду. Кажуть, він — найкращий у світі. В ньому й справді зібрано рослини чи не з усіх континентів. Бамбук, сандал, папайя, тамаринди, мускатне дерево…
Як вабить у затінок ось цей велет з пишною кроною! Лапате, як у банана, листя. Подумав, банан.
— Ні, — відповів Садакан, — це «дерево мандрівника». Батьківщина його — Мадагаскар.
Юнак нагнув гілку, надрізав соковитий листок, і з нього потекла прозора, чиста рідина.
— Пийте! — запросив Садакан.
Я припав до «струмка». Смачна, приємна водиця, а Садакан сміється.
— Тепер зрозуміло, чому його називають «деревом мандрівника»? У найжаркішу спекоту воно зберігає воду, рятує подорожан від спраги.
Раптом нашу увагу привернуло страхітливе створіння. Людина — не людина. Підходимо ближче: так, людина. Хлопець-каліка. Вправно знявши пальцями ноги капелюха, привітався. Довідавшись, що ми з Радянського Союзу, радісно посміхнувся і щось сказав.
— Він хоче вам на згадку намалювати картину, — переклав його слова Садакан.
Ми здивовані. Як же він, безрукий, малюватиме? Пальцями ноги хлопець спритно взяв пензель, фарби, заходився малювати. Минали хвилини, на аркушику проступили обриси навколишніх гір — Пітер Бот, Поль Евіжені. Ось маврікієць намалював прапор із серпом і молотом, потім прапор Маврікія.
Дивна вона, ця гора Пітер Бот, яка височіє вдалині і яку малює хлопець. На її вершину хтось ніби навмисне поклав величезну брилу. Я запитав художника, що то за брила.
— Така легенда, — відповів хлопець. — Її склали давно, ще наші прадіди. В легенді сказано, ніби дужий велетень виніс отой камінь на гору. Кам’яна брила — то тягар, що з давнини гнітить народ. Вона ледь тримається і впаде, коли останній поневолювач залишить Маврікій.
Поблукавши по острову, ми зайшли в одну з крамничок Порт-Луї. Вона містилася на вузькій гомінкій вулиці, наче скелями затиснутій між громаддям велетенських будинків.
Переступивши поріг, привіталися з господарем — худорлявим, засмаглим молодим чоловіком. Попросили щось випити. Він дістав з холодильника кілька запітнілих пляшок кока-коли.
В тісному закутті крамниці чого тільки не було: фрукти, бакалія, тут же поруч — газети, книги. Я підійшов до прилавка, погортав кілька бойовиків і раптом побачив у перекладі на англійську мову твори Леніна, Шевченка. Поряд — стенд з краєвидами Києва.
Помітивши мою зацікавленість, господар підійшов ближче.
— Ленін, — сказав я, беручи до рук том.
— Ленін, — повторив незнайомець.
Привітна усмішка осяяла його лице.
— Англійці чи, може, французи? — запитав він російською мовою.
— Ні, з Радянського Союзу.
Видно, це було для нього несподіванкою. Якусь мить він мовчав, а потім, хвилюючись, заговорив:
— О дорогі товариші! Ласкаво просимо. Чого ж ви одразу не сказали? Сундері! — гукнув.
Із закутка вибігла струнка дівчина, як дві краплі води схожа на нашого співрозмовника.
— Сундері, — звернувся до неї, — принеси мерщій стільці.
Дівчинка метнулася по стільці, а ми, здивовані, почали розпитувати, що за крамниця і хто ж він, її господар.
— Говіндсамі Калімуто, — назвав своє ім’я маврікієць. — Певне, здивовані, звідки знаю вашу мову?
Зізнались, що так.
— Що ж, я не раз бував у Радянському Союзі. У Москві, Києві в мене лишилося чимало друзів.
З кишені вийняв записник, погортав.
— Ось, — прочитав, силкуючись якомога точніше вимовляти важкі для нього ймення. — Анатолій Хорунжий. Може, знаєте?
Я відповів, що знаю: це наш письменник. І в свою чергу поцікавився, де він з ним познайомився.
— У Криму, під час Всесвітнього фестивалю молоді.
… Калімуто працював у порту, змінив кілька професій.
І всюди, де б не був, бачив, як експлуатують простий народ. Говіндсамі Калімуто увібрав у себе гнів і біль свого народу і вирішив будь-що боротися за його щастя! Але як?