Ісорі прийняв ганебну умову — погодився виступати на арені!.. Лягав на цвяхи, на нього клали дошки і потім по них проїжджала автомашина. Всмоктував у себе десятки метрів тканини; зубами піднімав штанги. Звичайнісінький факір. В душі зневажав і засуджував себе за це гендлярство.
— Ну, а потім облишив це, — закінчуючи оповідь, мовив Ісорі. — Тепер — сторож на винарні. Та як і раніше вдосконалюю тіло й душу.
— Душу? — здивувавсь я.
— Так, душу, — відповів йог. — Великий Шіва вчив: щоб дійти глибинних таємниць життя, воєдино злитись із всеосяжним світовим духом, що панує над нами, треба не тільки гартувати тіло, а й душу.
— Як же це зробити?
— О, тут багато способів, — відповів. — Один з них зветься бхакти— і раджа-йога. Той, хто займається йогою, послідовно повинен дотримуватися цих вимог: володіти самонавіюванням, уміти виключатись із навколишнього середовища, зосереджуючи свій внутрішній зір на тій чи іншій думці.
— Підійди-но сюди, Сомінаден! — звернувся він до свого помічника.
Хлопець підійшов. Потім сів на циновку, підібгавши ноги. Кілька разів лівою, потім правою ніздрею втягнув повітря. Ісорі подав кухоль, повний води. Сомінаден носом за кілька хвилин «висмоктав» воду.
— Це зветься неті, — розтлумачив йог. — Разом з водою і повітрям в організм попадав прана.
— Вода і повітря, тобто? — спитав я.
— Ні, не вода і не повітря, — заперечив Ісорі, — а прана — дух, що надає сили.
Містика; майнула думка; Ісорі, певне, прочитав по виразу очей мої думки і заходився пояснювати, як то прана надає сил людині.
Звичайно, він поганий вчитель, а може, я тугодум, бо з усього зрозумів єдине: що прана — елексир життя.
— Прана не піде на користь, — вів далі Ісорі, — якщо людина не вірить у її чудодійні властивості. Треба змусити себе думати так, як ти хочеш, а не як само думається.
Потім він схилився над Сомінаденом. Обступили хлопця й ми. Лезом ножа Ісорі чиркнув по руці, трохи вище кисті. З’явився глибокий довгастий надріз. Ми чекали, коли виступить кров. Але кров не виступила. Дивина! Тоді Ісорі взяв руку Сомінадена, на місце порізу поклав пальці. За кілька хвилин рана почала затягуватися.
— Коли я дотикнувся ножем, а потім розрізав руку, Сомінаден змусив кров не припливати до надрізу. Не відчув він і болю, бо весь час твердив: «Який приємний дотик!» А коли я до рани приклав пальці, хлопець наказав собі думати, що руку ніжно стискує обруч. Сомінаден — здібний учень, — поплескуючи хлопця по плечу, мовив Ісорі.
… На острові чимало його послідовників, серед них — члени молодіжної організації.
У тісному, оточеному кам’яним муром саду сидимо востаннє: кілька витязян і наші друзі-маврікійці: Джіммі, Сам, Тода, Лой, які із своїм ватажком Говіндсамі Калімуто прийшли провести нас у дорогу.
Над нами — пальмове віття, високі зорі. Береговий бриз несе прохолоду, вологі краплинки приємно освіжають чоло. Насувається дощова завіса.
Це каже Джіммі словами Поля Рерлена. Я знаю і люблю ці вірші теж.
Обійнявши мене, Джіммі веде далі:
Ми прощаємось.
На світанку виходимо в море. Прощай, Маврікію! Джіммі казав, що тебе називають перлиною, зорею Індійського океану. Що ж, він не помилився. Ти справді чарівний суходіл! І вже коли ми були за десятки миль од берега, ще довго сяяв огнями позаду Маврікій — зоря Індійського океану, що тільки-но почала пломеніти власним світлом…
ЗЕМЛЯ ОСТАННЬОЇ ВОЛЬНИЦІ
Він таки набрид нам, Маврікій! Не те, щоб острів не сподобався чи нас погано приймали. Де там! І острів гарний, і чудесні люди. Але в таких випадках, коли ти в дорозі і не добрався ще до кінцевої гавані — де вона, та гавань!? — непередбачена затримка на проміжній зупинці замість радості приносить гіркоту чекання. А на Маврікії ми чималенько затримались.
згадався вірш Бодлера. В ньому добре передано нетерпіння серця. До речі, Бодлер, Парні, Лакосад, Леконт де Ліль — сузір’я французьких ліриків свого часу жили на. цьому острові. Маврікію зобов’язані вони багатьма своїми поетичними знахідками. Як і в маврікійському фольклорі образ чайки й альбатроса часто зустрічається і в поезії Бодлера.