Через годину висадились на берег.
Перше, що впадало в очі, чепурні, справді криті цинком котеджі під кронами дерев. Ні великих, ані малих міст ми не побачили. На узбережжі й по схилах гір тулилися вбогі хижки численних сіл. Порт-Матурін теж селище. З гущавин чагарників стирчали гарматні жерла. Хтось замість набоїв повтикав у них порожні пляшки, і гармаші — голопузі, темношкірі підлітки, осідлавши жерла, викрикували щось войовниче.
Урядовий чиновник, офіційний представник Маврікія, до управління якого входить Родрігес, містер Валет, — він супроводжував нас, — розповів, що гармати ці з позаминулого століття. Зауважив, що освоєння й заселення. острова, як і всього Маскаренського архіпелагу, пов’язано з кровопролиттям, работоргівлею й піратством… В 1620 році про існування Родрігесу довідались європейці.
На острові росли тоді непрохідні ліси, нині їх майже не лишилося. А затишні, обрамлені рифами бухти слугували надійним захистом для піратських човнів.
Спочатку французи, згодом англійці, колонізувавши Маврікій, почали привозити туди рабів, мадагаскарських негрів та мозамбіцьких кафрів. Вони вирубували під плантації тропічні зарості, споруджували форти й цитаделі. Та як не трудилися нещасні, білі господарі лишалися байдужі до їхньої долі. Раби! Цим сказано все. Навіть так званий «Чорний кодекс», виданий наприкінці XVII століття, що відстоював деякі права невільників Маскаренського архіпелагу, не зміг покінчити з нелюдським поводженням із рабами. Невільники тікали, рятуючись у джунглях та печерах Маврікію й сусідніх острівців, які на той час були ще не заселені. На рабів влаштовували облави, а тому, хто приносив відрубану голову втікача, господар давав винагороду. Коли ж невільників ловили, їх жорстоко карали. За першу втечу відтинали вухо, за другу — перерізували піджилки, за третю — карали на смерть.
Одначе декому все ж вдавалося втекти — і ті щасливці знаходили притулок на Родрігесі. Триста миль між ним і Маврікієм. Скориставшись слушним випадком, невільники, яких тримали в цитаделі Порт-Луї, на ветхих човнах виходили у відкрите море. З допомогою попутного вітру та морських течій за кілька днів вони перебиралися з острова на острів. І, якщо втеча вдавалася, свобода була забезпечена: безлюдний суходіл ще не встигли захопити білі зайди. Невільники ставали його першими поселенцями.
Проте й Родрігесу, останньому пристановищу вольниці, настав кінець — острів захопили французькі, а з 1810 року тут висадилися англійські «відкривачі» земель.
Відтоді Родрігес у лабетах британської корони.
Зараз тихо. Океан вгомонився, вляглися хвилі. Далеко на рейді, в тремтливому мареві чорніють вітрила щойно прибулих парусників. Як і «Витязь», вони зупинилися за кільцем коралового рифу, і до них тепер поспішають кілька човнів. Ось так день, і ніч, і ще багато днів вивантажуватимуть кораблі, а потім з берега на човнах переправлятимуть нові вантажі. І так само, як колись, на острові вирощують цукрову тростину, квасолю, акацію, зерна якої перемелюють на борошно для годівлі худоби. Уся ця продукція йде на експорт, бо Родрігес — постачальник. Він годує інших, його ж люд залишається голодним, а сам острів — глухою, забутою землею.
Ми на машині їдемо в глиб суходолу. Граніт і магма; скелясті базальтові урвища, вулкани з сухою травою, широкі долини, по яких розкидані приземкуваті чагарі, оазиси тінистих пальмових гаїв… І знову урвища, ніби на цьому загубленому в океані невеличкому суходолі донедавна жили могутні й злі циклопи, котрі в хвилину люті розкидали все довкола, залишивши в спадщину сучасникам тільки хаос і безладдя.
Таке зовні обличчя Родрігесу. Та крізь цей хаос і безладдя вгадувались сліди копіткої людської праці. По схилах гір розрівняно тераси — ділянки родючого грунту, з високими кам’яними огорожами, аби вітри не знищили посівів. Плантації цукрової тростини. Пальми. Всюди кам’яні загати — ставки, в яких, на випадок посушливих днів (а їх тут чимало), зберігають прісну воду.
Ми їхали вздовж високогірного кряжа, що перетинав острів, до вулкана Лайман. Там, сказав Валет, тваринницькі ферми — його господарство, яке варто подивитися. Ну, та ще славнозвісні печери.
Чим далі від узбережжя, тим бідніші були села. Хатини — мов курені. Забачивши машину містера Валеті, ті, хто порався біля землі, ще більше згинали спини, старанніше бралися до роботи.
— Удають, що працюють! — прокоментував Валет.