— Чому?
— Ледарі! Без нагляду ні кроку. А пити, гуляти охочі. Побачили б, що діється в день видачі платні — гульбище.
Після його слів про работоргівлю минулих віків, яку він ніби не схвалював, дивно було чути таке. Тим паче про людей, які на нього працюють. «То й ви, містер Валет, — подумалось, — рабовласник, але сучасний, прихований!»
Безладдя гір, клапті наділів, убогі хатини. Та в це первісно-старовинне владно вривалося сьогодення — ознаки атомної доби. На піках гір стирчали радари станції спостереження за супутниками й космічними кораблями. Отже, й тут ці «іграшки»! їх бачено-перебачено на Маврікії, Сейшелах, тепер — на Родрігесі. У зажер-колонізаторів довгі руки.
Ферма, про яку розповідав Валет, виявилася звичайним корівником. І корови в ній як корови — нічого особливого, хоч господар і неабияк ними пишався. Щоправда, хлів збудовано за останнім словом техніки: підвісна дорога для кормів, електродоїлки. Про худобу тут дбають!
Потім нам показали печери.
Кожному дали довгу палицю, на кінці якої був прив’язаний квач, облитий гасом, щоб, коли зайдемо в печеру, підпалити смолоскипи і освічувати ними дорогу. За кілька хвилин дісталися до найближчої печери. Звідти війнуло прохолодою, хоч довкола й пашіла нестерпна спека… Від палаючих смолоскипів на стінах хиткі тіні. Колонади сталактитів стирчали обабіч. Просторі гроти змінювали вузькі, в які ми ледве пролазили, нори. Потім знову печера ширшала, і ми опинялися посеред просторого підземного залу: десь згори пробивалися тоненькі смуги світла. Чути було, як глухо падали обважнілі краплини. Гуп… гуп! Здавалось, у жилах землі пульсує кров…
Звечоріло. Сонце перевалило за гірське пасмо, і вершини гір, де-не-де порослі деревами, що їх почав розгойдувати бриз, кинули на долину довгі тіні. З-поміж вершин на тлі неба вирізнялася гора Лаймон — висока, з численними поруділими відрогами. А внизу, де зеленіли оази гаїв, лежали села. На кораловому рифі, що обрамляв східну частину острова, біліли буруни.
Вже коли порівнялися з фермою, на якій брали смолоскипи, назустріч вибігло з десяток дітлахів. Батьки їхні, що стомлено сиділи на траві, підвівшись, вітали нас.
— Совєтіке! — говорили вони, простягаючи руки. На обличчях їхніх, сумних і похмурих, заясніла. ледь помітна усмішка.
Ці люди так набідувалися, — думав я, дивлячись на них, — бачили стільки несправедливості й зла (гнітять їх і місцеві правителі, і зайшлі «любителі» екзотики — пройди з європ і америк — зневажають, маючи за дикунів), що можна було зневіритися цілком у людській несправедливості. Та ось зустрілися з людьми іншого світу, і в серцях їх прокинулося, спалахнуло якесь тепле почуття.
Родрігес, землю колишньої останньої вольниці, «Витязь» залишив пізньої ночі.
НА ОСТРОВАХ РОБІНЗОНІВ
Обстеживши береги Родрігесу і Маврікію, — геологи зібрали проби корінних порід, біологи — зразки тамтешньої острівної рослинності, любителі (до яких належить увесь екіпаж) пірнали в лагунах, дістаючи корали, — ми зробили ще кілька глибоководних станцій і лягли, на курс до субантарктичних островів Сент-Поль і Амстердам, земель, розташованих поблизу буряних широт, між тридцять сьомою і тридцять восьмою паралелями південної широти.
Благословен час, коли з далини, з голубого серпанку першим угадуєш ледь вловимі обриси землі! Отоді оживають в тобі і дух великого Колумба, і дерзновенність Магеллана.
— Поглянь, поглянь, Магеллане, перед нами або незвідані землі, або міраж — на воді тінь якогось велетенського птаха! — заволав Анукін, вбігши до ходової рубки з містка, де він стежив за видноколом.
Мені було не до його міражів: судно не слухалося керма і я будь-що намагався вирівняти курс. Штормовий вітер щосили гатив у правий борт, настирливо зносив нас на схід.
— Нелегко тобі, — в’їдливо докинув Анукін. Свою годину за кермом він уже відстояв, і, отже, можна було жартувати. Але мені справді-таки нелегко. Натискуючи коромисло стерна, я перекладаю його праворуч із запасом на п’ять-вісім градусів. Розрахунок такий: коли хвиля вдарить у борт, судно круто відхиляється ліворуч, лягаючи на потрібний курс.
Ця моя власна вигадка і хитрість, яку я повів з вітрами, рятували від збочення і неминучого відхилення на схід. Як здавалося, просувались ми за наміченим маршрутом, та коли в кінці вахти штурман, враховуючи поправку на знос течіями, визначив місцеперебування судна, куди ми дісталися за чотири години, виявилося, що ми не там, де треба. Показання самописця теж свідчило не на мою користь: на паперовій стрічці лежала не пряма лінія — графічне позначення курсу, а якісь зигзаги, так ніби слід гульвіси, що, добре хильнувши, повертався від куми. Практично це означало: ми пройшли, петляючи, зайвий десяток миль.