— Це не плавання!
— А що ж? — перепитав штурмана Анукін.
— Я вас не запитую, Анукін, що це! — сердито відповів той і, вже повчально, як це' умів робити тільки він, додав — Раджу подумати про свою діяльність. І вам теж, — зиркнув він на мене, спускаючись вниз.
Ми були знищені, розбиті; діяльність наша як стернових зведена нанівець… Потім цей поголос піде по судну, неодмінно «на килим» викличе кеп; прочуханка на зборах; переведуть у робочу бригаду і ще сила-силенна інших неприємностей — о жах!
Штурман має рацію, хоч його ми й недолюблюємо (як і він нас, звичайно); над своєю «діяльністю» слід замислитись. Але не зараз — нічна вахта висотала всі сили. Втома брала своє.
Я вийшов на палубу. Була п’ята година ранку. Небо розгублювало останні зорі, і вони помітно танули в сіруватій імлі піднебесся, як весною тануть на ставку уламки запізнілої криги.
Глянув у той бік, де, за свідченням Анукіна, мав бути міраж. Там справді щось чорніло. А коли роздивився краще, побачив обриси суходолу…
То був Амстердам — острів, до якого ми прямували.
Що за суходіл, які його береги, хто тут живе — ніхто із нас не знав. Лоції теж майже нічого не розповіли; Справді-бо, що може сказати, приміром, таке: «За свідченням 1880 року, висадитися на берег можна на відстані близько 1,5 милі на південь од мису Хоскен… Колір води відрізняється від навколишнього забарвлення океану; це дає підставу припускати наявність підводної небезпеки». Інші повідомлення були ще старіші — за… 1853 рік! Звичайно, протягом століття згадані береги могли не тільки осунутися, а й зовсім щезнути з лиця землі. Ось чому, поки не розвиднилося, наближатися до берегів ми не наважувались, а лягли у дрейф на схід од острова, де значні глибини.
Після вахти сон — падіння в прірву: з гармати стріляй — не прокинешся. Я не міг більше стояти на палубі, хоча й кортіло побачити, як причалюватимемо, і спустився в каюту перепочити… Мене розбудив галас у коридорі. Прочинивши двері, хотів утихомирити крикунів, та у відповідь почув:
— Пожежником бути тобі, а не моряком! Проспав усе царство небесне.
Голос Володі Петраченка.
— Коли хочеш, — кинув він, — збирайся! Перша партія вже висадилася. За кілька хвилин вирушав друга.
В ілюмінаторі видніла гора з волохатою шапкою попелястих хмар.
Не роздумуючи, я хутко натягнув на себе тільник, робу, кирзові чоботи — про парадну форму, як це належало під час висадки у зарубіжних портах, нічого було й думати: хлопці мене підганяли.
Анукін швендяв на спардеку — бадьорий, збуджений і з хитруватою посмішкою на круглому, як рятувальний круг, обличчі.
— Ти що? — поцікавився я.
Анатолій взяв мене під руку і одвів у куток, подалі від людей, забубонів змовницьки, скоромовкою, з якої я нічого не второпав.
— Слухай! Дві нічні вахти — і таємниця в твоїх руках.
На стоянці в портах вахтування не по чотири години через вісім, як під час плавання, а по вісім годин підряд. Ще півбіди, коли стояти вдень, а от з нуля до восьмої ранку — мука. Цієї вахти кожен боїться, під різними привидами ухиляючись від неї, підсовуючи іншим. От Анатолій і мудрив тепер щось незрозуміле.
— Бачиш, голубе, — вислухавши його, мовив я. — Кота в мішку купувати не збираюся. Говори, що там у тебе!
Анатолій розповів — воно таки було, варте більше ніж двох нічних вахт!..
Підпливаючи до островів, ми заздалегідь намагалися дізнатися, що воно за землі. У корабельній бібліотеці — сотні томів, різні географічні довідники, атласи — вибирай, читай, розшукуй потрібне. Цей же острів був для нас несподіванкою — заходити сюди не передбачалося. Якби хтось із нас і шукав книг про Амстердам і Сент-Поль, то їх, мабуть, не знайшов — мало хто писав про ці землі. Людська ж пам’ять — і розум! — особливо мого Анукіна, здатні на дивовижне. З-поміж хаосу пригод, якими забита голова Анукіна, бо читав він таки запоєм, треба ж було, щоб цей ось епізод запам’ятався з такою ясністю.
— Якщо не зраджує мені пам’ять, — мій напарник підняв вказівний палець, — рівно сто років і двадцять вісім днів тому, 6 грудня 1864 року, корабель «Дункан» з пасажирами на борту, серед яких була і прекрасна Мері, шукаючи капітана Гранта, відвідав ці острови. Ну, я не торкатимусь окремих пригод, що трапилися на Амстердамі з тією славного експедицією, — про них досить яскраво розповів добродій Жюль Берн. Скажу тільки, що Паганеля неабияк зацікавила острівна природа.