За кілька днів до приходу шхуни в африканський Порт-Елізабет матрос помер.
Так трагічно скінчилася одна з численних робінзонад цього острова.
Жюль Берн, якого цікавили такі пригоди, звісно, знав і про далекі Амстердамські острови. Недаром свого Паганеля і його попутників він висаджує саме на цей острів, історія якого так рясніє майже фантастичними пригодами…
Тепер, виходивши вздовж і впоперек ці загублені в океані землі, можна сказати, де великий романіст мав слушність, де помилявся в описі острова, його природи.
Що не острів — то літопис чвар і кровопролиття, літопис того часу, коли його поневолювали. Амстердам — не виняток. Він був пристановищем морських блукачів і піратів. Про це на острові в будинку метеорологів нагадує макет корсарського фрегата «Алабама», збудованого англійцями як товарне судно, але згодом використане для піратських наскоків. Не раз і Амстердам давав піратам схованку.
Спочатку острів належав Голландії, як земля, нібито відкрита голландцем Фламінгом, хоча задовго до Фламінга його відвідували і мадагаскарці, і мореплавці з Африки. Потім Амстердам став власністю якогось поляка. Але теж ненадовго. Протягом століть острів багато разів переходив з рук до рук — історія, типова для всіх колоніальних земель.
На початку нинішнього століття Англія, Франція та інші капіталістичні держави прагнули закріпити свою владу над територіями, відкритими ними раніше в самій Антарктиді і в сусідніх з нею субантарктичних районах. У 1912 році створено французьку генеральну компанію островів Кергелен, Сент-Поль і Амстердам. Пізніше Франція декретом закріпила свої колишні зазіхання на ці острови, і вони перейшли до управління генерал-губернатора Мадагаскару.
Нас попередили, що треба бути обережними, оскільки на острові чимало тріщин, утворених під час землетрусів. Відвідавши мис Антрекасто — гострошпилі, скелясті завали, — ми йшли до підніжжя найвищої, розташованої в центрі острова гори. Володя Петраченко, поранивши ногу, з півдороги повернувся назад. І ми з Анукіним лишились удвох.
З гори відкривається широка панорама: праворуч розлогі міжгір’я, попереду — голубінь океану. Пахне прип’яла трава. Вітер доносить гомін прибою. Од висоти дзвенить у вухах, наморочиться голова.
Спочатку я йшов з Анатолієм поруч, потім трохи відстав, збираючи якісь непримітні, пожухлі квіти, і тільки хотів було його наздогнати, як мій друг раптом десь зник. Місце було рівне, де ж йому подітися? Не міг же він крізь землю провалитись!
— Де ти? — гукаю.
Голос долинає, як з безодні:
— Тут, під землею!
Я поспішив на крик. У широчезній щілині, на кількаметровій глибині сидів Анукін. Обличчя — запилючене, тільки зуби біліють.
— Дострибався, — дорікнув я йому. — Радив же повернутися.
— Слабаки повертаються з півдороги, відважні гинуть, — відповів він словами Паганеля.
— Ну, годі, вилазь, пора на судно.
— Як — вилазь! Пробував. Схили осуваються. Фініш! Отут, у цій земній безодні, я і закінчу свій шлях.
Я хутко побіг в будиночок до французів. Приніс вірьовку. Прив’язавши її за валун і тримаючи один кінець руками, другий подав Анукіну. Схопивши кінець, горе-мандрівник вибрався з ями.
Я знав: довідається капітан — лиха не оберешся і догани Анукіну не минувати. Тому пообіцяв держати язик за зубами.
На острові блукають цілі череди корів. Їх сотні. З десяток походжає в невеличкому загоні біля метеостанції. Корів приручили, але молоко, кажуть, нікудишнє.
— Якщо не ліньки, беріть гвинтівку, настріляйте скільки забажаєте, — сказали нам остров’яни. — Тільки обережно: корови люті.
По всьому острові валяються скелети тварин. Ідеш — і раптом перед тобою кістки: голова, ребра, ноги. Ніхто їх не прибирає, не закопує.
Поблизу бухти Шосе-дез-Отарі, у якій ми висадилися, затока підковою врізалася в берег. Безладдя валунів, між якими. булькаючи хлюпоче вода.
Черговим рейсом мотобота Анукін вирушив на судно — з шістнадцятої години у нього вахта. Я приєднався до групи геофізика Віталія Ільницького і гідрографа Анатолія Абаєва, що збиралися оглянути затоку. Коли підійшли до затоки, від нас, не кваплячись, по мокрих слизьких валунах у воду почали зсуватися десятки великих і малих тюленів. Ми потривожили їх віковічний спокій.
Відпливши на незначну відстань, вони почали виробляти різні акробатичні трюки. То ставали торчком над водою, то раптом витикали морди і, підпливши один до одного, бавилися, перекидаючись, пірнаючи під велетенського дідугана-тюленя, який, мов колода, нерухомо лежав на хвилях. Та все це скоро набридло, і вони, незважаючи на нашу присутність, почали виповзати на берег. Самка або самець супроводжували своїх пустотливих малюків — самовпевнених, з банькуватими, ніби заволоченими туманом очима тюленят.