В будиночку стоїть зроблена з гілок кедрача ялинка, прикрашена саморобними іграшками. Поруч — макет печери. Це, сказали мені, витівка Раймонда. В печері — «натовп» первісних людей, верблюд, слон. Поруч картинка: біля багаття чарівна дикунка в обіймах чарівного дикуна.
Перехопивши мій погляд, Раймонд сміється, потім каже (Пастернак перекладає):
— Дивишся, як обнімають інші, і самому легше на душі стає.
Хлопці вербуються сюди на рік. У кожного сім’я чи наречена, проте достроково повернутися на батьківщину не можна: контракт.
— А дружини приїздять до вас?
— Ні, — відповідає Жак і додає: — На острові взагалі не бувало жінок ніколи. Ваші дівчата тут перші з усього світу.
У нас в експедиції чимало жінок, особливо серед науковців — сьогодні всі вони тут. Французи ніяково усміхаються.
Говорили про Францію і Радянський Союз, про тих, хто прокладав мости єднання і дружби між нашими народами: про Василя Порика і пілотів з ескадрильї «Нормандія — Німан»; про Гектора Берліоза і Михайла Глінку — про великого Оноре де Бальзака і Тургенєва, Марко Вовчок і Мопассана. І звичайно, про нашого улюбленого письменника Сент-Екзюпері.
— О Екзюлері! — Французькі хлопці раді, що їхнього співвітчизника знають у Радянському Союзі.
Це його слова стали життєвим кредо і для цих мужніх, самотніх остров’ян: «Треба змусити людей жити в постійній напрузі, життям, що приносить і страждання, і радість; це і є справжнє життя».
І ті чотири юних французьких метеорологи, над могилою яких за вікном он біліє обеліск, теж жили за цією високою міркою: все для людей, все для їхнього щастя.
… Хоч ми і в гостях тих, хто владарює над погодою, але вона тут, як ніде, вередлива: кілька разів на день може мінятися.
Поки ми оглядали острів, двічі припускався дощ, а зараз з океану насуває туман, здіймається вітер.
Своїм мотоботом нам не переправитися — море розгулялось, і човен наш, бачимо, вже піднімають на берег. Острівний понтон доставляв нас до корабля. Кількаметрова хвиля, здіймаючись, жбурляє його до борту. По шторм-трапу не піднятися, тому нам спускають вірьовку. Обв’язавшись нею, ліземо нагору. А вітер реве, хвилі шаленіють.
Прощайте, хлопці, славні робінзони! «Витязь» посилає три довгі гудки, і вони луною відзиваються в горах.
ОЧІ БЕЗОДНІ
І Сінгапур, і Цейлон, і низка тропічних островів, куди недавно заходили, — все лишилося позаду, в голубих теплих водах. Тепер ми в районі дрейфуючих айсбергів біля північного кордону полярної криги, що насуває з Антарктиди.
Океан сірий, як миша, хвилі гарчать, небо от-от упаде — низьке, з нудними холодними хмарами. І на душі холодно — півроку не бачили рідного берега! За один день десятки разів міняємо курс. Ішли на південь, потім на захід і знову повернули в попередню точку. То повний уперед, то раптом стоп або повземо як черепаха. Сторонньому може здатися, що судно щось загубило і тепер шукає, шарахаючись то сюди, то туди по океану.
Воістину дивне плавання!
Звісно, що поробиш. Штурман через кожні півгодини мене, вахтового, посилає в обхід — подивитися, що діється на судні, чи не трапилось надзвичайної пригоди.
І я нишпорю по всіх усюдах — відвідую лабораторії, каюти, опускаюся в трюми, як гончак по сліду, принюхуюся, чи не чути, бува, диму — пожежа на морі жахлива річ! Заглядаю майже в кожну щілину, чи не залишив хто увімкненою праску, чи погашене світло, чи задраяні ілюмінатори тощо. В ехолотній затримуюсь найдовше. Невеличка каюта заставлена різними апаратами. Клац-клац-клац… Так день і ніч, безперестанку. То працюють ехолоти — наші підводні очі.
Кому, скажіть, не цікаво зазирнути в морську безодню! Там, на коралових рифах тропічних островів, пірнаючи в масці і ластах, ми спостерігали дивовижний підводний світ. Чого тільки не бачили! Рибки всіляких відтінків і форм, химерні, порослі водоростями гроти, що, немов палаци морської царівни, підводяться серед океанської голубіні; велетенські перламутрові черепашки-тридактни, кожна стулка якої важить тридцять-сорок кілограмів і зовні схожа на пелюстку лілеї; ці коралові сади, ці… О світ принад і зваби!
Тоді ми спускалися на п’ять, у найкращому разі десять метрів. А що ж нижче, які дива там, у безодні??
Гліб Борисович Удінцев казав: землі під океаном — то незвідана планета. Людина в океані зробила перші кроки. Є там, як і на поверхні землі, широкі долини, стрімкі урвища, високі гори.
Ось ці землі і вивчає наша експедиція. Ми — перші аргонавти. І те, що потім люди читатимуть на географічних картах, в атласах, довідниках — про нові гори, підводні хребти Тихого та Індійського океанів, — то відкрито нами, до нього якоюсь мірою причетний кожен із нас…