Коли розшифровують тайнопис ехолота, підводна країна постає у всій своїй повноті, а шлях «Витязя» здається лінією, яку прокреслив над океанськими долами й горами диво-корабель: там, де рівнина, проорав слід; трапилася вершина — корабель стрімко піднявся вгору, повис, мов птах, над хребтами.
Уже шістнадцять тисяч миль пройшли ми дорогами без верстових стовпів. Які тільки таємниці не розкривалися нам! Яких тільки сюрпризів не приносив ехолот!.. Засікали не позначені на жодній карті підводні гори, ущелини, вулкани.
Вздовж і впоперек сновигаємо по океану. Звісно, увесь відразу не промацаєш — площа його мільйони квадратних кілометрів. Обираємо райони, де, на думку вчених, до мантії можна дістатися найлегше. Геологів цікавлять корінні породи дна. Ми їх піднімали вже з Мальдівського і Аравійського хребтів. Тепер «Витязь» над Серединно-океанським. Глибина — три тисячі метрів. Але це — дрібничка: в Тихому океані «Витязь» стояв над Маріанською улоговиною, де глибина десять кілометрів.
… Ще година, і мені знову на вахту. Нашвидкуруч пообідавши, виходжу на палубу. Робочий день у розпалі. Касянович латає продірявлені під час нічного лову сіті, днювальні чистять картоплю, геологічна партія готується до штурму дна: щось пригвинчують до драги, бігають з корми в лабораторію. Драгу ту опустять на дно, і по тому, що вона принесе, вивчатимуть походження підводних хребтів.
Звідки вони, ці гори, диявольські вирви на тілі землі — океани? Одні вчені гадають, ніби за мільйони літ до нашої ери континенти опустилися, а їхнє місце заповнилось водою. З того доісторичного суходолу залишилися тільки велетенські гірські пасма, покриті океанськими водами, як, наприклад, ось ці підводні хребти, над якими ми стоїмо. Дехто з вчених припускає інше. Відомо, що щільність Місяця приблизно така ж, як і континентальних мас Землі. А звідси висновок: певне, під час застигання нашої планети од неї відірвалася частина земної кори і стала Місяцем, а ті вирви, заповнившись водою, на земній кулі утворили океани.
Гіпотези, припущення…
І от — драга за бортом. Металевий з довгими металевими лапами куль на тросі, опустившись до самого дна, тягнеться по ньому, зачерпує все, що трапляється. Але робота ця не наосліп. Геологи вибирають район, де, як вважають, корінні породи оголені, не прикриті осадковим мулом. У цьому районі жодної експедиції не було. Ми перші.
Дизель працює на найменших обертах — судно ледь-ледь рухається. Здавалося б, при таких темпах нам, стерновим, робота не бий лежачого. Але де там!
— Десять градусів ліворуч! — наказує капітан.
Стрілка репітера гірокомпаса хилиться ліворуч. Та не встиг я надати судну рівноваги, закріпити стерно на тих десяти градусах, як уже нова команда:
— Півборта праворуч!
Потім:
— Право на борт!
Нарешті, зупиняємось. Мені дозволено вийти на крило перепочити.
На кормі — натовп, не протиснутися. Кожному цікаво побачити, що ж там принесла з глибини драга.
О, що за дивина! Глибоководні риби, зуби акул — скам’янілі, допотопних часів, — різні черепашки, грона залізомарганцевої конкреції (ними часом устелене все океанське дно), нарешті, величезні уламки граніту — оце і є та корінна порада, на яку полюють «геологи.
Співробітник загону тектоніків Вікторія Чернишова розганяє зівак, щоб не заважали. Так от чого ми шарахалися з боку в бік! Драга зачепилася за підводну скелю, попала в кам’яну пастку. Погнута, зім’ята, вона лежить, неначе по ній тупцювався сам диявол.
Перед Вікторією ящик, у якому, ніби полив’яні черепки, чорні, з синюватим відтінком уламки.
— Знаєте, що це?
— Ні.
— Тоді ви нічого не, знаєте! — вигукує вона. — Дивіться, дивіться ж — це рідкісна річ: шарова і подушкова лава. Колись, видно, вибухнув вулкан. І магма в сполученні з водою вкрилася склоподібною шкуринкою.
Вікторія радіє, як дитина: їй ці уламки — ключі для розгадки багатьох таємниць.
— Пам’ятаєте, — каже, — ми зупинялися над Західно-Австралійським хребтом. Тоді натрапили на долерити. Цікава знахідка! Погляньте!
Я дивлюся на уламки граніту. Звичайнісінькі камінці. А Вікторія розтлумачує:
— Ці океанські долерити як дві краплі води схожі з материковими, австралійськими, а це дає ще одну підставу стверджувати, що Австралія та інші землі колись були зв’язані між собою. Про Гондвану чули?
— Гондвана? Чув… — невпевнено відповідаю, бо таки чув, а от що воно — не знаю.
— Це був колись, як гадають вчені, єдиний материк. Він об’єднував Південну Америку, частину Африки, Аравію, Індію і Австралію. Потім Гондвана розпалася на окремі материки. Правда, інші вчені доводять, що ніякого суцільного суходолу, тобто Гондвани, — не було. Просто між материками тягнувся ланцюг островів, з’єднуючи їх воєдино. А коли ми працювали на підводному Мальдівському хребті, то виявили дуже цікаву річ: Мальдівський хребет — це продовження півострова Індостан. Тому деякі вчені припускали, що він і є стародавня Гондвана. Але, обстеживши його, дійшли висновку, що хребет — самостійне базальтове пасмо, замулене осадковою товщею. Ось тут і подумай: з одного боку, ніби Гондвана існувала, з іншого — все навпаки.