Альбатрос — блукач морів

Спустившись у каюту, я вперше за всю плавбу взяв зошит, заходився віршувати. Здавалось, оця стихія пробудила в мені потаємне. Та ні, видно, інші джерела загомоніли і мені так владно наказали: «Ти — син степів і там твої дороги!»

Як лід вітрами гнеться очерет,
Здається: сурмачі сурмлять тривогу.
І ти, Земля-планета всіх планет —
Благословляєш знов мене в дорогу.
Засмучена виходиш на поріг —
Чимало не вернулося додому!
Степів мовчання. Курява доріг.
Над вибалками перші вдари грому
Звучить в мені той поклик — не стиха,
П’янить мене досвітній трунок м’яти.
І навіть сонях змовницьки маха,
Щоб і його я не забув узяти.
О, на який ступить меридіан,
Коли меридіан — за даллю кожний!
Там вічний бій, тайфуни, ураган,
І я стою збентежено-тривожний.
Не позичати сил, не позичать!
Весніє серце, сповнене блакиті,
І в заозер’ї лебеді ячать,
І волошкові очі квітнуть в житі.
Виблискує мостів срібляста нить,
Що їх веселки в небі проложили;
Гаї шумлять… Джерельце цибенить,
І кров степів бентежжям повнить жили.
Ти все мені: дорога, пісня, хліб,
Снага, якою мати напувала.
Зачах би я знедолений, коли б
Мені ти щастя того не давала.
Розбурханою повінню ланів
Востаннє, може, так захлюпотіло,
І дикий мак у житі пломенів,
Цілуючи землі гріховне тіло.
… Десь там, куди й за роки не дійти,
Студені води, шаленіють бурі.
На всі чотири сторони — світи
І океани піняться похмурі.
Над щоглами, де плетиво вітрил,
Крило чаїне замахнулось гостро.
І хлопці — ніби висічені з брил,
Нескорені, овіяні норд-остом.

ДОРОГОЮ ФРЕГАТІВ

Індійський океан. Січень. Сто сімдесятий день нашого плавання. Прямуємо, здається, в напрямі Австралії. Знову шукаємо якусь дивовижну морську улоговину. Пошуки — наше постійне заняття. Не улоговини, то підводні морські хребти, а все одно шукаємо, шукаємо. Вчора ехолот засік височезну підводну гору: на чотирикілометровій глибині вона, як шпичак, стирчить серед океану. Такі підвищення тут рідкість.

… І день, і ніч, і знову день — і так без кінця. І немає їм впину, цим дням, цим хвилям, цій воді. Часом здається, взагалі немає землі, є тільки океан.

Погода балувала нас: ласкаве сонце, лагідний шепіт мусонних вітрів, неозора блакить… Ми раділи — таке блаженство, сущий рай! І раптом рай перетворився на пекло. Шторм, шторм, шторм! Ця хмарна облога, це сіре, холодне небо, це набридливе завивання можуть будь-кого обернути на безнадійного скептика. Ми втратили лік дням, забули, що таке спокійний сон і взагалі, що таке спокій. Але я знаю, у моряків є правило: не думати про свої болячки. А коли вже стає нестерпно — завантажувати себе роботою, геть відганяти різні неприємні відчуття, навіяні морською хворобою. Швидкість вітру дев’ять метрів на секунду. За шкалою Бофорта — це значить п’ятибальний вітер. Хвилювання моря ще менше. Старпом записав дані, подзвонив капітану, запитавши дозволу спускати черпак. Капітан дозволив.

І ось я в трюмі біля котушки. Моє завдання стежити, як іде трос по осі. Стою біля ручного гальма. Я — весь уваго, напружений, мов струна. Якийсь найменший поштовх чи ривок — і трос може заплутатися, скуйовдитися. Підуть петлі, а потім усе це натягнеться, трос порветься. Але мені підвладне гальмо. І це втішає. Коли що — два дзвінки на корму, до пульта управління, ручку гальма — на себе, і рух припиниться. Один дзвінок — пуск, три — аварія. Якось я вже стояв біля гальма глибоководної котушки, коли спускали трубу на велику глибину. Раптом поштовх. Я ледве встиг закріпити гальмо. Блиск, скрегіт, дим! Мене відкинуло на кілька метрів… Розплющив очі — наді мною схилилися товариші. Руки, обличчя і все тіло забризкала розплавлена смола. Як з’ясувалося, перегоріло магнітне гальмо. Я тільки обгорів, а могло бути гірше.

Ото з тих пір у мене якийсь страх перед цією котушкою. Ми спішно залишаємо стоянку. Насувається тайфун, і судно наше шукає порятунку на півдні.

Йдемо на південь, знову повертаємось на північ. За нами невідступно йдуть дощі, над водою клубочиться туман. Зараз ми в районі, який залишили кілька тижнів тому. Тут спокійніше — тайфун минув нас трохи вище. На траверзі знайомі острови — Сент-Поль і Амстердам… Ось вони, землі, де недавно ще блукав, захоплений їхніми дивами, і. куди, звичайно, ніколи вже більше не повернуся.