Я зробив цього пополудня ескіз до моїх «Дівчат», картини, що прогриміла серед малярської братії та ще й принесла мені гроші. Наталка продала її своїм американським родичам.
Ми хотіли примістити Марту біля нас, але вона живе в «Льомон» — там дешевше.
— Кімнатка, як кімнатка. Має вид на Пантеон, а вечорами можна помріяти біля фонтану Катерини де Медічі,— і, сміючись, додає: — Бажаю вам такої богиньки, як ті, що купаються в тому фонтані. І вже відразу впрошуюся за куму…
Від Наталки, від її лагідної вдачі, спокійного голосу віє на мене, на Марту, навіть на Амару якимсь благотворним подувом, що все злагіднює, відпружує, оживлює. Амара називає її українською весною.
Я маю багато часу вчитись, думати, малювати, я ніколи не томлюся, неголодний, спокійний, задоволений. Я малюю. Марта з Наталкою кудись біжать, щось обмірковують, суєтяться, співають такі гарні дуети. Обхоплюють мене невпіймальним, але щільним кільцем своєї уваги. Я — пташка в золоченій клітці.
Вчора я вийшов на вулицю сам. Зустрів Дороша. Він, жартуючи, відступив назад, взявся під боки:
— Ти виглядаєш, як «наречений» Русо. Де твій весільний букет і чорний циліндер?
Я не відповів гостротою на його зачіпку, бо вона навела мене на одну думку. Я подумав: цікаво було б одружитись. І я запитав його, як це робиться. Він, удаючи повагу, запитав мене, в свою чергу, ледве стримуючи сміх:
— А з ким хочеш женитися?
— Звичайно, з Наталкою.
— Гм, з нею. Тоді піди до мерії й зареєструй цивільний шлюб, або їдь до Відня, там можеш звінчатися в нашого священика. А коли хочеш…
Я вже не слухав другої можливости. Попрощався чи не попрощався й побіг додому. Я мав велике бажання застати Наталку саму. На розі бульвару купив мімоз. Під дверима підслухував, чи не чути голосів. Але в кімнаті було тихо. Моя невибаглива кімнатка була майже порожня, але як святково причепурена! Картини порозвішувані, мімозі робили конкуренцію фіялки на мережаній скатертині на столі. Та місце, з якого Наталка позувала мені до композиції «З вікна», заслонене якоюсь квітчастою тканиною. Під столом — найбільше диво: дорогі вина. Але Наталки не було, і мій настрій упав.
Глянув у дзеркало, і мені видалося, немов я й справді такий комічний жених з примітиву Русо. Я взяв полотно і почав автопортрет. Приймай, Наталочко, думав, бородатого нареченого, з люлькою в зубах. Я ж хотів зробити тобі сьогодні конкретну пропозицію…
Але судженої моєї не було. Забувала про обід, про свої невимушені обов'язки, про мене. Неспокійний, нетерпеливий, ляпав фарбу на полотно до смерку. В очах потроювалися лінії, однак я не кидав малювати. Раптом двері легенько відхилились, і чиїсь руки лягли мені на очі. Наталка викрикувала в захопленні. Які солодкі похвали! Але я із смутком у голосі поскаржився:
— Я тебе так чекав, хотів просити тебе… але тебе не було.
— Проси, я є, проси!
— Я хотів одружитися з тобою, хотів піти до мерії або поїхати до нашої церкви, звінчатися, але тебе не було…
— І що? Запізно? — сказала вона ніби весело, але зараз же споважніла. — Уяви собі, що й у мене сьогодні була думка… навіть написала додому по метрику…
— Я купив тобі квітів, хотів зробити це… про документи не подумав.
Ми глянули на стінний календар. Був травень. Він замикав шість місяців кохання. Ось чому в нас були квіти й вино. Наталка мила пензлі під краном. На машинці закипіла вода. Запах ішов з посуди. Ми чекали на когось з обідом? Коли сіли до столу, моя любов, прихиляючи чарку до губ, виголосила:
— За безсмертне мистецтво!
— І за вічне кохання! — додав я, підносячи келих.
У дверях станула Марта. Наталка швидко наповнила їй чарку і, цілуючи її, гукнула:
— За друзів!
— Та почекайте, відберіть від мене те все. Мені важко. Я хочу випити ще за нове життя. Вітайте мене! — Марта, ніяково посміхаючись, піднесла чарку. — Я виходжу заміж…
— Справді?!
— Вітаю тебе, золото!
— Справді, справді. Пийте за моє подружжя! Але й вам треба те саме зробити, завершити етап. Ми з моїм мільйонером будемо вам посаженими батьками. А тепер витягай курку й решту…
Марта не мала коли їсти. Вона мусіла оповідати, ще й ще описувати, який він, де з ним познайомилась, хто він. А ми їли й пили, Боже, як пили! Зовсім сп'янілий, обіймав я своїх дівчат, дякував їм, пив за всіх, за цілий світ. І крізь хміль і гамір пригадав: напишу Іванові. Ми певно підемо в мерію, а звінчає нас він, мій добрий брат.