Українська рота братиме участь в амфібійній операції. А кораблі «працюватимуть» на французький батальйон морської піхоти, до якого ввійшли і наші підрозділи.
Французи дуже цікаві. Власне, це й не зовсім ті французи, які завжди жили у своїй країні. Це підрозділ Іноземного легіону. Тут вихідці з усіх країн, у тому числі і з колишніх радянських республік. У кожного свій сенс для того, щоб віддати себе на шматування жорстокій системі підготовки легіонерів. Хто втік від проблем із законом, хто просто поїхав заробляти гроші. Але всіх об’єднала одна мета — порвати з минулим і стати громадянами Франції. Витримують тяжкі випробування не всі. Для цього потрібна фізична витривалість скакового коня і вміння завжди тримати нерви у кулаці. Є вихідці й з України. Але ніхто й ніколи не розповідає про минуле. У них навіть імена тепер інші. Тут таке правило. Єдине, з чим не можуть владнати легіонери, так це зі своєю ностальгією. Це відчувається по розмовах з нашими хлопцями.
— Розкажи, як там життя! — просять вони, приховуючи своє хвилювання за маскою байдужості, з якою вони проходили пустелі і африканські джунглі.
Багатотонний британський «Сі кінг» зависає поблизу лівого борту. Похитуючись, як велетенський сірий жук, сідає на палубу.
Лічені хвилини на те, щоб натягнути рятувальний жилет. У гелікоптері французькі й українські морські піхотинці. Гойднулась затока, оточена ланцюгом гір. Гелікоптер з розвороту лягає на курс. До місця висадки з десяток миль. Один з пілотів на відчинених дверях. Над прірвою, покладаючись на міцність страховочного ременя. Йдемо низько. Приземлення. Вистрибуєш разом з десантниками. Тут м’яка земля — скрізь мох. Ноги ніби занурюються в нього. Гелікоптер здіймає повітряний шквал і набирає висоту.
Смарагдові пагорби, поодинокі будиночки. Десь далеко отара овець. Такою постала північна Шотландія перед українцями. Підрозділ рушає на розвідку місцевості. Цікава картина — українські камуфляжі на тлі пейзажу, що ним так захопились творці кінофільму про легендарного Маклауда. Але тепер «горці» — морські піхотинці. А ось той дядечко, що приязно помахав з авто, просто британський турист. І для нього навчання — несподіване доповнення до відпочинкового туру.
Новий кидок на узбережжя — тепер вже на десантних плавзасобах. Прибережний пісок, відпрасований північними припливами, місять «берці» морської піхоти. Французький інженерний підрозділ працює далі, вгризаючись у пісок бульдозерами.
Ще далі — французькі сапери. Вони здійснюють «демінаж», тобто, якщо по-простому, «розмінування». У цій операції кожен займається своєю справою. І все це для встановлення миру в уявному «Геловеї».
В нашому контингенті два журналісти — Іван і я. Іван знімає відео для флотської телерадіокомпанії «Бриз». Я пишу в газету «Флот України». Для відео потрібний якийсь рух та синхрони.
Івану кортить відзняти епізод, як наші морські піхотинці патрулюють на дорозі. Просимо продемонструвати все на практиці.
Головною діючою особою стає молодший сержант. Він побоюється камери, але хоче, щоб все було якнайкраще. Дістає з кишені клаптик паперу з шкільного зошита, на якому кирилицею написано звертання англійською до цивільного мешканця. Довго бубонить про себе текст, намагаючись завчити магічні слова, які відкриють йому таємницю спілкування з іноземцями. На дорозі з’являється хечбек з правостороннім, як скрізь у Британії, кермом. Молодший сержант змахує рукою. Авто зупиняється і звідти висовується обличчя водія.
— Ду ю партісіпейт ін зіс ексісайзіс? — збиваючись, підглядаючи в шпаргалку і червоніючи від напруги, вичавлює із себе патруль.
— Єс! — здивовано відповідає водій.
— Сенк ю! — завершує завчений діалог молодший сержант.
Водій їде собі далі. Наша кінозірка дивиться на журналістів. Ну як, круто?
— Ти якось невпевнено говорив. Давай повторимо. Ти скажи теж саме без папірця, — просить Іван.
В очах морського піхотинця — невичерпна туга. В школі він ненавидів вивчення іноземної мови і знущався з учительки.
Тепер англійська мстить йому, перетворивши повтор простої фрази на тортури.
— Ду ю парті-сі-пей-т ін зіс е-ксі-сай-зіс, — як заклинання бубонить молодший сержант. І щоразу вимовляє щось не так.
Щоразу забуває якесь слово. Поки патруль нарешті долає мовний бар’єр, спливає двадцять хвилин. А назустріч якраз ще одна машина. В ній приязна леді старшого віку. Наш морський піхотинець набирає повітря і концентрується. Напруження більше, ніж тоді, коли на його голові товариш мав розбити рукою цеглу, щоб викликати оплески матусь, які приїжджали до частини на свято прийому присяги своїх змужнілих синів — молодих воїнів.