Зі страшними внутрішніми муками герой майбутнього телесюжету все ж запитує британку, чи вона бере участь в цих навчаннях. Тобто ду ю пар-ті-сі-пейт…
— Ноу, — каже британська леді.
— Сенк ю! — радісно волає сержант, відчуваючи, що цей дубль буде вдалим.
Наймасштабнішою на Лох-Х’юї була операція з врятування біженців. Їх збирали в трьох віддалених точках місцевості, до ставляючи на головний евакуаційний центр знову ж таки повітрям.
Спочатку гелікоптери розкидали всі взводи по узбережжю.
І там морські піхотинці взяли під контроль зони відповідальності, виглядаючи людей, що потребували допомоги. «Знедолених» «геловейців» було багато. Одна «вагітна» жінка з жалібним схлипуванням несподівано звалилась неподалік гелікоптера, схопившись за сховану під одежею подушку. Але на допомогу прийшли капітан Олександр Єсін та старший сержант Ловен Соболєв. Вони обережно перенесли жінку на плащ-палатці.
Інші «жертви конфлікту» — дві дівчини — не могли перейти гірську річку.
— Допоможіть нам! — кричали симпатичні британки.
Справжні «джентльмени» старший матрос Артур Акопов та матрос Олег Звягольський одразу кинулись у воду.
Матрос Василь Безбородов під час патрулювання виявив «наляканих» біженців в яру і вивів їх до пункту евакуації. А там під час перевірки один з цивільних молодиків раптом відмовився показати документи і чкурнув кудись по каміннях на узбережжі. За ним кинулись наші бійці. Але потенційний терорист плигав з каменя на камінь, як коник-стрибунець. Втік. Що ж, буває й таке… Всі «гравці» (біженці, терористи, журналісти) на цих навчаннях виявились талановитими акторами. Тому «Північне Сяйво» можна було б назвати таким собі «В зоні особливої уваги» за стандартами НАТО. У радянські часи фільм з такою назвою не одного хлопця звабив до служби в десантних військах. У нас на другому курсі на стажування до десантників записувалися пачками. А потім на випускному просили, щоб в десантники не посилали.
Та було вже пізно. Адже в радянському кіно було одне життя, а в реальності — інше. А тут на романтиці не економили.
Операція з евакуації біженців в Лох-Х’юї завершилась. Тим часом примхлива осіння погода підкинула сюрприз. Почався дощ. Здійнявся пронизливий вітер. Краєвид одразу набув загрозливості. А все тому, що холод та мокра одежа. В найбільшій халепі — французькі підрозділи. Повернення на «Сіроко» техніки було скасоване. Всім, хто залишився на березі, доводилось похмуро спостерігати за тим, як вітер котить свинцеві хвилі на оголений відпливом пляж.
Втім французи готові до випробувань не лише морально, а й завдяки екіпіровці. Спальні мішки завжди в автомобілях. Тому ніч можна провести де завгодно.
Ми з Іваном Чмілем, який скрізь тягає з собою відеокамеру, бредемо до якихось ангарів. Логіка проста — якщо ми не взяли з собою спальні мішки, то хоча б знайдемо дах над головою. З усіх українців не пощастило лише нам. Всі решта ще до погіршення погоди встигли перелетіти на корабель гелікоптерами. А ми забарились, тому що хотіли повертатись з морським десантом.
Всередині приміщення щось знову змушує на хвилю поринути в ностальгічні спогади курсантських років. На Яворівському полігоні теж були всілякі класи зі схемами і картинками. Там так само було вогко і холодно. Дивне відчуття дежавю відганяє лише зміст «наочної агітації». Тоді в училищі все було радянським. Тут — картинки британських гелікоптерів та літаків. На одному із столів вкрита товстим шаром пилюки книжка із закладкою. Схоже на детектив, який так і дочитали багато років тому. Гортаючи сторінки, думаю про невідомого британського «томмі», який навіть не підозрював, що детектив колись почне читати представник армії колишнього потенційного противника.
В одній з кімнат знаходимо досить пристойні та зручні дивани. Але тільки ми починаємо розташовуватись на цьому місці, як з’являється француз і з нахабним виглядом випроводжує нас з кімнати.
— Тут місце мого командира! Вже зайнято!
Отакої! Реальні труднощі миттєво змусили наших союзників забути про дипломатичний етикет. Почалась боротьба за виживання. Але ми не впали у відчай. Вже в іншій кімнаті натрапили на столи, на яких все ж краще ночувати, ніж на підлозі.
Досліджуючи сусідні будівлі, я знайшов кімнату, в якій купою аж до стелі були звалені матраци. Ми з Іваном хутко перетягнули собі одразу по два. На одному можна спати, іншим привалити себе. Вийшло щось схоже на два кубла. Але головне, що не замерзнеш. Проте яке ж було наше обурення, коли через п’ять хвилин ми побачили, що наші матраци вже тягне кудись інший француз!