Сторожа наша прислухалась до наших слів і Семенюк шептався з дядьками, йдучи позаду.
В селі нас ждали. Біля воріт, на порогах хат, в перелазах стирчали людські голови і, не зводячи очей, повертались за нами.
Часом перегукувались з погонею й робили деякі уваги, які торкались більше деталів нашого арешту, ніж провини.
Так, наприклад, один дядько з вилами в руках пильно обдивився, нас, потім заклопотано звернувся до Данила й спитав:
— А сіль є?
Данило й я подивились на його. У Данила очі стали кругліші.
— Яка сіль?
— А на хвіст сипать...
Стражникові не подобались його питання.
— Одойді вон! — сердито крикнув.
Дядько зупинився, пропустив нас, підморгнув заднім на стражника й не пішов далі.
Мені він подобався. Подобалось, як він поглядав на нас. Правду кажучи, такі погляди попадались частенько. Але стражник чогось почав хвилюватись, якось підрівнявсь, коли Антип зупинивсь, щоб поправити щось коло чобота, сердито, роздратовано закричав:
— Ну, скорєй там!.. Довольно манєри приставлять!..
Антин підвівсь, мовчки здивовано подививсь йому в лице, потім тихо й повчаючи промовив:
— Ето чін поліції так позволяєт себє? Нєльзя. Нєльзя так.
—Ну, базікай там! Іди, говорю! — чогось надзвичайно злісно крикнув стражник. — Тоже в разговори ще... От я тобі покажу разговори...
І додав таку лайку, від якої Антип моментально зупинився, подививсь на стражника, потім повернувся до мене й коротко спитав:
— Слихалі?
— Слихал... — буркнув я.
Антип більше нічого не сказав. Рішуче й строго попрямував далі. Лице виявляло непохитність.
Але я йшов, похиливши голову. Мене брала досада: ішов би вже мовчки, ні, треба ще на сміх себе виставляти.
У волості нас теж уже ждали: з вікон виставлялись голови, а коло дверей ґанку товпилась ціла юрба люду. Всі вони, розступившись, дивились прямо нам в лице і дехто хмуро мовчав, дехто посміхався, більшість же голосно і з страхом цікавились пійманими «жуліками».
Ввели в «присутствіє». Там уже був народ.
— Ну, єсть! Споймали! — хмуро проговорив стражник. — Давайте, старосто, понятих, нада січас їх до справника.
Коло столу стояв невеличкий дядько з кострубатою головою й рідко розставленими очима. Плохенький піджачок, ситцева сорочка під жілєткою, вигляд заклопотаности, забитости. Так і уявляється, що прийде цей дядько додому, а дома лазить голодна, писклива дітвора, чіпляються за чоботи, канючить, жінка лається, а коло порога стоїть уже соцький і кличе «до начальства». Через що його вибрано на старосту — невідомо.
— Так оце ті?.. Ага... — бігаючим поглядом озирнув нас цей староста. — Ну, так що-ж?.. Як понятих, то й понятих... А ну, хто за понятих? — задер він голову до юрби.
Але тут вмішався Антип. Він ступив трохи вперед і ввічливо, але спокійно, й навіть строго звернувсь до старости:
— Подожді нємного... значіт, ти староста?
Староста здивовано глянув на його.
— Ну, я... Та що?
— Хорошо. Пока нічего. Значіт, ето ти отдал пріказаніє задєржать нас на дорогє?
Тон був такий, що мимоволі староста одповів:
— Ну, хоч би й я, так що?
— Нічего. Продолжайтє свойо дєло.
І Антип спокійно замовк.
Староста непорозуміло дививсь на нас.
— Так що ж буде з того, що я? Ну, я, так що?
— Нічего, нічего... — заспокоююче промовив Антип і чудно посміхнувся. — Вибірайтє понятих і отсилайтє нас к ісправніку... Мнє только нужно било удостовєріться, кто в етом віноват, ти ілі стражнік. Продолжайтє.
І, звернувшись до мене, прошепотів:
— Не стій же таким опудалом. Підгравай. Діло йде.
При цьому вираз лиця йому був солідний, спокійний, ніби він діливсь зо мною якимсь важним служебннм спостереженням. Я хитнув головою.
Староста й стражник теж щось шепотіли між собою.
— Віноват! — раптом знов звернувсь Антип до їх. Вони обоє зараз же озирнулись до його. Юрба тихо шушукалась.
— Віноват. Я хочу вас спросіть: можетє лі ви нам дать точноє і ясноє представленіє нашей віни, за которую ви нас арєстовалі?
Староста не зрозумів.
— Що кажете?
— Я говорю, можете, лі ви сказать, за что нас арестовалі? Єслі хотітє, отвєчайтє, не, хотітє — нє нужно. Но прєдупрєждаю, вам же хуже будєт, єслі нє отвєтітє. По закону ви обязани отвєчать.
Про те, щоб спробувати оправдуватись або дати їм зрозуміти, що вони помилились, він навіть не згадував.
— За що арештували? А за те, що бунтуєте народ. Прокламації підкидайте людям.