— Подойді-ка сюда, Семенюк! — хитнув головою Антип.
— Семенюк, ступай сюда! — крикнув я.
Семенюк несміло виступив, глянув на старосту, на стражника й пробурмотів:
— Чого ж мені їхать? У меня времня нема...
Антип усміхнувся:
— Нічєґо, ґолубчик, у нас тоже нє било врємєні, а ти задєржал нас. Вот разскажеш ісправніку, как ми бросалі прокламаціі, а тоґда уж увідішь, будєт лі у тєбя врємя... Ну, староста, давай понятих, нужно отправляться, нам нєкоґда. А ви, ґоспода. — звернувсь він до юрби, — будєтє свідєтєлямі, коґда нужно будєт. Слишітє?
— Так тошно... — почулось з різних боків.
В цей час багатій потихеньку по-над стіною пробирався до дверей. Я помітив.
— А ти куда? Сідоренко! — закричав я, — куда уходішь?
Антип строго озирнувся:
— Сідоренко! Імєй в віду, что єщо хуже будєт, єслі уйдьош.
Сідоренко хмуро зупинивсь.
— Я роботу вдома покинув... — сердито буркнув. — Мені нема чого до справника. Моя хата з краю.
— Нічеґо, нічеґо... Староста! Понятих!
Староста шепотівся з стражником, видно — радились. Зразу ж покинув і повернувсь до нас.
— Що кажете?
— Понятих давай. Ми ґотови.
Староста замнявся.
—Та бачите, господа, діло, звісно, таке, що... Наше положеженіє тоже, як із’яснить... то конешно, одно слово сказать... Сказано, прімєрно, що прокламації. Ну, так давай приказ, що таких людей арештовувать, так прямая об’язанность... одно слово сказать... Семенюк! — раптом сердито повернувсь він до Семенюка. — Признавайсь, сукин син, цих людей ти бачив? Признавайсь оттут, січас мені!
Настала тиша.
Антип пробурмотів:
— А ну, что он скажет, нужно запісать...
І наготовив книжку.
Семенюк, очевидно, зібрав усі сили, щоб одповісти, але глянув на книжку й розтерявся. Стурбовано забігав очима навкруги й знову, як соняшник до сонця, повернувсь до книжки.
— Ну, говори-ж, стерво!
Семенюк безпомічно глянув на старосту.
— Я бачив... що... Тільки, як темно було, то не розібрав добре... Похожі...
— Умгу! — муркнув Антип і щось черкнув у книжці. Семенюк зразу-ж замовк, злякано слідкуючи за його рукою.
— Ну, видно, що три рублі хотів заробить, — безапеляційно й похмуро бовкнув стражник до старости. І стояв з таким виглядом, що, мовляв, сумніву більше нема ніякого.
— Ну, сукин син, підожди ж ти! — хитнув староста головою до Семенюка.
— Какіе трі рубля? — зацікавлено спитав Антин.
— Та, бачите, такий порядок, що як пійма хто з прокламаціями, так тому три рублі. Таке мєропріятіє, одно слово сказать... От он і соблазнився, виходить... А ви самі должно на станцію путь держали?
— Да ми хотєлі на станцію.
— По своїм ділам чи по службі?
—Ето всьо равно. Ну, так скорєє староста, скореєє, нам нєкогда...
Староста знов пригладив волосся, яке від того тільки нахилялось під рукою й потім знов вигиналось, як пружина.
— Ви, господа, не сердіця... Хто ви такі, нам незвісно... Ну, видно, що, одно слово сказать, ошибка тут... Только ж ми свою службу сполняємо, ви свою...
Він глянув на стражника. Стражник косо дивився на його, немов піддержував в тяжкій справі.
— Я так думаю, что надо оставить ето дєло. А що ми вас задержали, так можна вам дать лошадей до поїзду. Га?
— Хм! — роздумливо, вагаючись підняв брови Антип. — Я не знаю... как с вамі бить...
Потом повернувсь до мене й запитав:
— Ви как думаєте, Ксєнофонт Сократовіч? Оставіть ілі єхать к ісправніку?
Всі чекаюче, з хвилюванням дивились на нас.
Я зібрав усі свої сили й серйозно, нерішуче одповів:
— Право, я нє знаю, как вам будєт угодно, Діоґен Емпедокловіч.
— Ну, хорошо! — рішуче махнув рукою Антип і повернувсь до їх, — хорошо. Давайте лошадєй. Пусть на етот раз так і будєт. Но помніте, господа, нужно бить осторожнимі. Очень осторожнимі, господа, нужно бить в такіх дєлах.
І помалу, поважно, згорнув книжку й засунув її знов за пазуху.
І як тільки вона зникла, всі зідхнули легше. Оживились, підбадьорились.
Через півгодини коні самого Сидоренка стояли коло волості, запряжені в новенький, зелененький хургон. Колиска застелена була килимком, а на передку сидів парубок. Біля хургона чекала юрба селян, які поспішно скинувши шапки, дали наді дорогу.
Прощаючись, я помітив у начальства радісну посмішку — вони були переконані, що все-таки дешево викрутились з халепи.
А ще через якісь дві-три години ми скромненько сиділи у вагоні, а колеса поїзда поспішно весело тікали й вибивали:
«От-так-так! От-так-так!»