Ось Шура в Маріуполі. Трудовий день у порту закінчився, справу з навантаженням цукру на сьогодні припинили. І якщо ввечері Шура сидить на березі моря, відпочиваючи, то за це його ніхто не осудить.
Але Шура сидить не сам: поруч з ним — дівчина Льоля. А Шура перед нею («птичка божия») співає:
— Дорога моя! Та я-ж тебе над усе кохаю. Будь моя! Не хочеш так, — у Загс’і запишемось. Ось тобі моя книжка, коли не віриш. Дивись: я не жонатий, вільний.
Якщо не слова, то книжка — документ Шури Буржина — Льолю переконала. Шура, говоривши пізніше Льолі в хвилини захоплення — «ти моя», вже констатував цим певний і безперечний факт. А коли Шура скінчив справу в Маріуполі й повертався до Дніпропетровського, то разом з ним туди поїхала й Льоля, ліквідувавши дома всі свої справи й «відтряхнувши» зі своїх лодочок увесь маріупільський порох.
Щастя Льоліне, проте, було дуже коротке. Його вистачило рівно на скількись тижнів. А потім виявилося дві не зовсім приємні речі: перше — те, що Льоля завагітніла, а друге, що птичка божа — Шура Буржин — перестав її кохати й переніс свою прихильність на когось иншого, хоч поки-що цього й не виказував.
На те, щоб не виказувати, в Шури були причини: треба безболізно для кешені розквитатися з Льолею, а це за таких наявних наслідків співжиття, як вагітність, зробити дуже важко.
Частенько між Шурою й Льолею йшли такі розмови:
— Ти мусиш зробити аборт!
— Але-ж навіщо? Я — здорова, ти — досить заробляєш. А крім того — я хочу мати дитину.
— Так міркують тільки самиці! Мати дітей — це міщанство. Коли ти не зробиш аборта, то...
Після кількох таких розмов Льоля аборта зробила, а Шура полегшено зідхнув: для нього зникла перспектива розплачуватися за співжиття з Льолею і він тоді ультимативно заявив:
— Досить! Ми — розходимось. У мене в Кривому Розі є жінка й дитина двох років.
Заявив і поїхав у нове, скажімо, відрядження до Луганську, залишивши Льолю поки-що на своїй кватирі в Дніпропетровському. Він ще встигне вигнати її звідтіля, коли повернеться з Луганського. Це — справа пуста. Було-б бажання, а вигнати завжди можна: тільки міщани можуть якісь церемонії розводити.
Шура поїхав, а Льоля сидить поки-що в його кватирі й міркує над долею жінки, що не вміє розбиратися в тому, де людина, а де — пташка божа в штанях, піджаку й черевиках шиммі. А в цей час на кватиру приходить лист з Харкова на ім’я Шури. Жіночий почерк на конверті збуджую підозріння в Льолі, і вона, шукаючи причин, через які, може, прохололо Шурине кохання до неї, розриває листа. Та в листі знайшла вона не причини, а наслідки поведінки пташки божої:
«Дорогий Шура! — було в тому листі: — Я благополучно породила сина. З лиця він — крапля в краплю ти. Дала йому ім’я Стасик. Будь ласка, дорогий Шура, вишли 75 карб, бо дуже треба».
— Значить, не тільки в Кривому Розі, а й у Харкові! — схопилася за голову Льоля, — і я! Разом три... Та чи-ж усі це?
Та чи-ж усі це? — можна й нам підтримати запитання; адже-ж Шура поїхав у Луганське, їздив до того в инші міста, їздитиме після того також... У нього — роз’їздна служба й пташина етика.
А Шура тимчасом повернувся з Луганського, поселився в отелі «Спартак» (на кватиру не можна: там — Льоля, що ні з якого боку йому вже не цікава) і вживає заходів, щоб викинути Льолю та розвязатися з нею раз назавжди.
Замість якоїсь морали нам залишається подумати тільки, що Шура Буржин — не один. Отаких пташок божих, безтурботних що-до своїх звязків з жінками, є чимало. Хай упізнають їх в Шурі — пташці досить таки шкідливій.
А. Хуторян.
НЕПЕРЕМОЖНА ФОРТЕЦЯ
З НАРОДНЬОГО ГУМОРУ
ГЕРОЇ ПЛЕВНИ
Повернувся був салдат з турецької війни додому на село. Зійшлися родичі, сусіди, так собі люди та й розпитують салдата про війну. Салдат саме закінчив вечеряти, випив ще чарчину горілки, утер уса й кахикнув.
— Да, канєшно, діствительно, що було... Узять-би к примеру — Плевна... Город, діствительно, що — да, но уп’ять-же — крепость. Дак ось головнокомандующий і каже: «А подать сюди пушку, бо так не берьоть». Поїхали салдати до Петербургу по пушку, а пушка, сказать-би к слову воопче — агромадная. Ну то вже до неї впрягли три пари коней. Не бере! Впрягли три пари волів — не рушить! Поставили чавунку — не з місця! — «Що ти будеш їй робити?! — говорить начальник. — А приставте лишень дризину ще». То вже, як дризину приставили, так її ледве-ледве потягнуло.