— Ой лишенько! Що ти тут накоїв, Альфонсе? — сердито запитала моя мама.
Я стояв на стільці й лепетав:
— Я дуже хотів їсти, і Велика Змія теж, тоді ми…
— Як ти називаєш Ільзу? — крикнула мама. — Негайно вибачся перед нею!
— Але ж її звати Велика Змія.
— Цить! Ти невихований хлопець! — гримнула мама. У Великої Змії, чи то пак Ільзи, праве плече було геть обсипане крихтами пирога. А вона цього не помічала. На неї напосілася її мама:
— Що тільки подумає про тебе Альфонс! Гарний же приклад подаєш ти йому! А який вигляд у твоєї блузки!
Ільзу повели у ванну.
На щастя, тато з дядьком Альфредом пішли собі, сміючись, у кімнату.
Ми з мамою лишилися вдвох. Вона й почала, та голосно так:
— Нічого ти не затямив із того, що я тобі говорила. Ти поводишся мов дикун! Подумати тільки; мій син Альфонс вривається в чужу комірчину, краде пиріг, хоч він його тільки що їв, та ще й називав милу Ільзу змією!
Решту вечора просиділи ми з Ільзою поруч своїх мам, прямі, мов жердини. Тільки позирали одне на одного, але й слова не сказали.
Дорогою додому мама зауважила, що мої білі гольфи стали брудні. Ми ж гралися в піжмурки! Мама лише застогнала і сказала:
— Що воно з тебе буде?
Я вирішив надалі щоразу прикидатися хворим, як треба буде йти в гості.
Як я міняв свого складаного ножика
Тато подарував мені складаного ножика. З двома лезами і з напилочком для нігтів.
Чудовий ножик! Він так мені сподобався, що за вечерею я почав нарізати ним хліб. Мамі це не сподобалося, і ножика довелося заховати.
Через три-чотири тижні по тому хлопці з нашого класу вигадали нову гру: прищіпковий футбол. Для гри брали одинадцять строкатих прищіпок, за м'яча була паперова кулька. Грали двома командами, як і в справжньому футболі.
Мені теж дуже хотілося мати такий футбол, і я вже придумав назву для своєї команди. Вона називатиметься «Лок-Ціттербаке». Однак моїх заощаджень не вистачало на коробочку строкатих прищіпок.
Що я мав робити? Мені спало на думку поміняти ножика на прищіпки. Дуже шкода було віддавати його, але ж мені не дозволяли різати ним хліб і так хотілося мати прищіпки, тож я і помінявся. Ервін із нашого класу погодився на це. Він оглянув мого ножика з усіх боків, випробував на шматку газетного паперу, чи гострі леза, і на знак згоди кивнув головою. Я одержав його прищіпковий футбол, а він мого ножика. Тепер я переграв усю вищу лігу, взяв також участь у міжнародних змаганнях і без шахрайства здобув перемогу. Мій найкращий матч був: «Лок-Ціттербаке» проти збірної Туреччини. «Лок-Ціттербаке» виграла з рахунком 23:4.
Якось я запропонував у нашому класі влаштувати турнір з прищіпкового футболу. Всі подивилися на мене, мов на дивака.
— Хіба ти граєш у цей футбол, Альфонсіусе?
— Звичайно!
Вони засміялися і сказали:
— Прищіпки — це не сучасно. Тепер ми влучаємо із рогаток в ціль.
Я пішов подивитись, як вони це роблять.
На гілці дерева в міському парку хлопці повісили мішень із тонкого паперу. Вони понамальовували на тій мішені різних звірів і з відстані десяти кроків стріляли в них з рогаток. Ох, які то були чудові рогатки! Деякі дерев'яні, та найкращі — з металу. З широкими гумовими стьожками, а в деяких там, де закладається кругленький камінець, — шкіряний кружок!
Ось свиснув камінець, і там, де був намальований крокодил, вмить стала дірка.
Звісна річ, у мене теж мала бути рогатка і обов'язково металева. Я кинувся в льох — шукати стару парасольку. Із ребер від парасольки вийшла б добра рогатка. Але парасольки не було. Незабаром трапилася нагода: один хлопець із паралельного класу запропонував мені обмін. Я дав йому свій прищіпковий футбол і зіпсовану автомашину, а він мені — рогатку.
Це була добряча рогатка із ребер від парасольки. Дома я негайно заходився стріляти в двері — хотів випробувати, чи точно вона влучає. Мама перервала мої вправи. Вона показала мені облуплену фарбу, і мені довелося полишити поле бою.
Через якийсь час я досить вправно стріляв з рогатки. Але через кілька тижнів рогатка мені обридла. Тепер я хотів навчитись жонглювати, бо саме в цей час побачив у цирку виступ жонглера. Вирішивши стати артистом, я почав тренуватися старими тенісними м'ячиками. Жонглер міг легко впоратися з шістьма м'ячиками, а я почав з трьох. Дома я знайшов тільки одного м'ячика. Гроші на нові м'ячики у мене, звісна річ, були, але вони лежали в скарбничці, тож я вирішив знову мінятися. На щастя, в четвертому класі саме ввійшла в моду стрільба з рогатки. Свою рогатку разом із колекцією щонайменше п'ятдесяти камінців я поміняв на тенісного м'ячика. Третього м'ячика я виміняв за магніт і кілька камінців із своїх запасів.
Тренувався знову в кімнаті. Та коли якось м'ячик упав на клітку Чистуна і мій папуга, мов божевільний, заметався, застрибав, аж пір'я полетіло, а другий м'ячик мало не перекинув лампу, я злякався і перейшов у двір.
Жонглювати двома м'ячиками було легко. Тоді я спробував трьома, але не впорався. Один за одним всі три м'ячики падали мені на голову.
— Терпіння, терпіння!
Ці слова нашого вчителя фізкультури пана Фількендорфа я повторював уголос, знову й знову починаючи все спочатку. На жаль, один м'ячик влетів у вікно бельетажа. З вікна визирнула якась жінка і, перш ніж віддати м'ячика, прочитала мені довгеньку нотацію. Адже м'ячик потрапив просто в каструлю з супом.
Із парку мене прогнав сторож, — йому не сподобалося те, що я топтався по траві, коли туди падали м'ячики.
Скрізь, де тільки можна було, я тренувався з трьома м'ячиками. У мене тремтіли руки, але я не припиняв тренування. Найкраще, мабуть, було б піти в цирк до жонглера і попрохати в нього допомоги. Коли я до цього додумався, то відразу ж побіг туди, але тільки-но повернув за ріг, як побачив оголошення: цирк уже поїхав. Спересердя я підфутболив м'ячика ногою. Він залетів аж на дах якогось сарая і зник. Я хотів дістати м'ячика і відчинив хвіртку в той двір, де стояв сарай. Але тієї ж миті й зачинив хвіртку і так врятувався від великих жовтих зубів пса-боксера.
Отже, тепер у мене лишилося два м'ячики. З двома м'ячиками жонглером не станеш, і я відмовився від свого наміру опанувати цей фах.
Засмучений повернувся я додому і раптом побачив кількох хлопців із саморобними візками. Тепер я знав, що мені робити: змайструю візка. Непотрібні вже тенісні м'ячики, великого м'яча, що став м'який, а також зіпсованого компаса я поміняв на четверо коліщат із осями від дитячої коляски. Фанери я дістав — у торговця огірками. Тато допоміг мені майструвати. Так з'явився на світ неоковирний візок. Я нарік його «Кометою», а себе назвав Альфонсом Розенгаммером. На змаганнях нашого класу я посів третє місце й одержав бронзову медаль (паперову, звичайно).
Під час змагань у кар'єрі, де раніше добували гравій, я йшов другий, коли у мого візка зламалися осі. Мене «диспропорціонували»! Я довго сперечався з нашим суддею Ервіном, доводив, що це називається не «диспропорціонувати», а «дискваліфікувати». Та хіба може спортсмен сперечатися з суддею?
Я міг би ще багато розповідати про свої обміни. Я дав четверо коліс без осей одному другокласникові, що саме почав майструвати візка. За них я одержав п'ять свинцевих фігурок звірів, кульку, яка дзвінко клацає, коли її кинеш на землю, і маленького гумового м'ячика. Власне, все це мені не було потрібне, але тих коліс я не міг більше бачити. Наступного дня Тео запропонував мені свої автомобільні окуляри за мої коліщата. Я кинувся до того другокласника — хотів умовити його помінятися назад. Але той глянув на мене і сказав:
— Обміняне лишається обміняним. Забирати назад — це все одно що красти.
Що було робити? Аби позбутися тих цяцьок, я віддав Петеру свинцевих звірів, кульку і гумового м'ячика за сорок картинок із сигаретних коробочок і кілька трибочків од кишенькового годинника. Із трибочків вийшли чудові дзиги.
Саме тоді, коли я виміняв картини і трибочки, у наш клас прийшов Юліус. Він приїхав із своїми батьками з Рудних гір. Юліус розмовляв якось кумедно, зате чудово різьбив по дереву. Ми не повірили йому, коли він показав нам деякі речі й сказав, що зробив їх сам. Я сказав: