— Я звідси не виберусь, тут так заросло…
— Не турбуйтесь, я вас врятую! — гукнув я.
— Ой-ой! — забідкалася жінка. — Цього ще не вистачало!
— Заспокойтесь! Покладіться цілком на мене — я майже майстер з плавання стилем брас серед школярів! Не бійтеся, усе буде гаразд!
Та далі сталося таке, чого я досі не можу збагнути. Чи то борт човна був слизький, чи жінка була не уважна, але коли я спробував улізти в човен, він перекинувся. Добре, що тут хоч не дуже глибоко. Стоячи по шию у воді, з зеленим баговинням у волоссі, жінка приголомшено дивилася на мене. Я заплутався у вудках (це ж ними вона щойно розмахувала!) і зашарівся. Найнеприємніше те, що я завжди червонію, навіть без причини.
— Нічого, — сказав я, — ходімо он туди, на острівець, — там ви будете справді врятовані.
Жінка знову влізла в човен, і я попхав його до острівця. Там ми посідали поруч. Жінка роззулася і вилила на пісок воду з туфель.
— Дуже вдячна за порятунок, — тихо мовила вона. — А вудки пропали… Справді, дуже вдячна.
— Ет, це не біда, — відказав я. — Я ж говорив, що залюбки врятую вас.
Але жінка, мабуть, не дуже раділа, що її врятовано. Вона мовчала.
— Озеро дуже заболочене, правда? — аби не мовчати, сказав я.
І раптом жінка почала сміятися. Здавалося, тому сміхові не буде кінця.
«Може, у неї сонячний удар», — злякано подумав я і став пригадувати, як навчав нас пан Фількендорф рятувати потерпілих від сонячного удару. У мокрому одязі, вся в зеленому баговинні, жінка качалася по піску.
— Просто неможливо, — приказувала вона, — помру зо сміху… хто ж іще міг бути… це ж Альфонс Ціттербаке… хто рятує мене і перекидає човна, переплутує мої вудки… не можу повірити… Альфонс Ціттербаке…
Мене мов громом приголомшило. Звідки вона знає мене? Та ще й сміється наді мною.
— Ти ж Альфонс? — запитала вона і ласкаво поплескала мене по щоці. А я цього взагалі не люблю.
— Так! — стримано підтвердив я. — Це справді я, ваш рятівник Альфонс Ціттербаке.
— І ти не впізнаєш мене? — запитала жінка і змахнула зі своєї брови нитку баговиння. Я уважніше придивився до неї і вмить зблід. Упізнав! Це ж пані Цвой! Це їй розповідав я тоді про свої пригоди, а вона зробила з них ту дурну книжку, в якій усі сміються наді мною і ніхто не сприймає мене всерйоз.
— От так зустріч! — сказала вона. — Яка зворушлива зустріч!
— Гм, я теж радий зустрічі з вами, пані Цвой, — промимрив я.
— Так, любий Альфонсе, — витягуючи з волосся шматочки латаття, сказала пані Цвой. — Нам доведеться довгенько посидіти на цьому острівці. По-перше, я так не можу з'явитися на люди, — і вона показала на свій мокрий одяг, що прилип до тіла, а по-друге, мене може затримати рибінспектор Шмідтке. Коли ми перекинулись, я загубила дозвіл на ловлю риби, а Шмідтке ой який суворий!
— Я можу перепливти на той берег, — сказав я.
— Ні, любий Альфонсе, лишайся тут. Удвох буде веселіше.
— А що мені робити? — невдоволено пробурчав я. — Можу шість разів підтягтися на руках або зробити стійку на голові — сім хвилин стою! Це рекорд нашого класу.
Пані Цвой засміялася.
— Краще розкажи що-небудь, а це облишмо.
Я розповів їй про свої пригоди з шістдесятьма яйцями, про те, як я був космонавтом номер 4, як катався на «кротові». Пані Цвой безугавно сміялась.
— Ви давно висохли, — зауважив я. — А я вже стомився розказувати.
— Ні, Альфонсе, розповідай далі. Це ми надрукуємо, так, це ми надрукуємо! — приказувала вона.
Довелося продовжувати. Сонце сховалося за деревами, стало прохолодно, а пані Цвой не відпускала мене, і я весь час розповідав.
Як я програв змагання слідопитів
Всім класом ми вирушили в подорож. Вона тривала два дні — суботу і неділю. Я вперше їхав разом з усіма і дуже радів. Адже ми будемо спати в сараї і самі куховарити. На жаль, із самого початку подорожі у мене почалися прикрощі. Все через те, що мама наготувала мені велику валізу.
— Щоб не простудився, щоб не був голодний, щоб не натер ноги в поході, — приказувала вона, кладучи у валізу ту чи іншу річ.
А тато ж учора застерігав:
— Тільки не накладай хлопцеві багато. Він же сам усе нестиме. В дорогу беруть тільки найнеобхідніше.
Мені й самому хотілося взяти тільки найнеобхідніше, але мама вважала, що й валізи замало. Бо коли похолодніє, мовляв, то будуть потрібні підштанки і товстий пуловер. Шкода, що тато був саме на роботі.
Тільки-но я прийшов до школи, як мої однокласники почали сміятися.
— Що за дурний сміх? — крикнув я, хоч і розумів, що сміються наді мною та моєю валізою.
Ервін був із рюкзаком. Сміючись, він сказав усім:
— Альфонсові потрібен носильник! Може, замовимо?
— Я ще посміюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а мені в пуловері буде тепло, — відрізав я.
Всі зареготали ще дужче.
— В червні не буває холодно і пуловер ні до чого, — не вгавали вони.
Я розсердився не на жарт.
— А якщо в дорозі піде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка! — закричав я.
Усі знову засміялися. Вони гадали, ніби я хочу, щоб нас застав дощ. Під час нашої першої подорожі! На щастя, прийшов Гаррі, наш вожатий.
Всі замовкли і тільки презирливо позирали на мене, а я мовчав.
Петер почав шикувати нас.
— Рівняйся! — скомандував він.
У строю я став поруч Бруно і поставив біля себе свою пузату валізу.
— Альфонсе, глянь, твоя валіза псує стрій, — пробурчав Петер.
Я поставив валізу перед строєм. Петер лишився задоволений і хотів уже доповісти Гаррі, що загін вишикувано. Він пішов уперед і перечепився через мою валізу. І знову прикрощі. Всі сказали, що я із своєю валізою порушую дисципліну. А в ній же тільки найнеобхідніше, так сказала мама.
Вже на вокзалі я помітив у себе на руках пухирі. Це від валізи. У поїзді наші співали веселих пісень, а я шукав у валізі рукавиці. Вони були б так до речі для моїх пухирів. Але мама, певно, подумала, що в червні рукавиці не потрібні.
До нашого сарая треба було йти три кілометри. Через кілометр Гаррі взяв у мене валізу. Він чудовий хлопець. А інших це розсердило. Петер пробурчав:
— Через його валізу перечепився голова ради загону, а за нього несуть інші!
Прийшли. У сараї було повно свіжої соломи. На лузі ми запалили вогнище і стали співати пісень.
Наступного ранку мало відбутися змагання слідопитів. Три групи за компасом повинні були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тоді Бруно запропонував:
— Візьмімо Альфонсову валізку і заховаймо.
Всі підтримали його, і то із зловтіхи. Я погодився. Гаррі не заперечував. Мої речі склали в ковдру. Потім Луїза, Поллі та Сімон пошепталися з Гаррі, і він відправив їх кудись із валізою. Тепер це був скарб. Ми розділилися на три групи.
Спочатку вирішили, що нашу групу поведе Ервін, та Гаррі порадив інакше:
— Альфонс Ціттербаке добровільно віддав у наше розпорядження свою валізу, то нехай він поведе вашу групу.
Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!
Кожна група мала свій маршрут. Хто перший знайде заховану валізу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста кроків вулицею, потім три тисячі кроків на північ, тоді кілометр на захід і там шукати.
Я наказав своїй групі рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на північ. Я витяг із кишені компас, що його дав мені Гаррі. Покрутив. Де ж та північ? Всі нетерпляче позирали на мене.
— Швидше! — підганяли вони. — Ми гаємо час.
Я показав праворуч. Бруно не витримав:
— Мені здається, північ має бути в іншому напрямку.