Мені теж мало вірилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир і тому крикнув:
— Бруно, не порушуй дисципліни!
І той замовкнув.
Далі шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крізь нього, ми подряпали собі ноги.
— Піонери вміють переборювати труднощі! — не припиняючи рахувати, кинув я. Інші теж рахували. Я наказав групі зупинитися.
— Вам не треба рахувати. Рахує командир, — оголосив я і далі рахував сам. — Тисяча сорок вісім, сорок дев'ять…
Раптом Ервін заверещав і відскочив за дерево.
— Знайшов скарб! — закричали всі.
— Ні, — відказав Ервін. — Там ящірка.
Ми всі залягли, вичікуючи, — може, та ящірка з'явиться знову? І тут я згадав про скарб:
— Мерщій вставайте! Треба йти далі!
А скільки ж я нарахував кроків? Вісімсот дванадцять чи дві тисячі двісті вісім? Через ту кляту ящірку я збився з рахунку. Проте я нічого нікому не сказав.
Раптом ліс розступився, і ми опинилися перед великим полем жита. Далі йти було нікуди.
— Ще триста кроків, — пошепки сказав я. — Вперед.
Одначе група не послухалася. Ервін навіть покрутив пальцем біля лоба.
— То я піду сам! — спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестіло і хилилося мені до самісіньких ніг.
— Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!
Біля моєї групи стояв якийсь чоловік. Я повернув назад. Може, він знає, куди нам треба йти? Проте чоловік не дав мені й слова сказати.
— Ти піонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хліб!
І чого він мені тільки не наказав! Виявилося, що він — бригадир місцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильні. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервін погодився з бригадиром:
— Ціттербаке все робить сам. І хтозна, куди він нас завів.
Ми знову йшли мовчки і рахували. Зробили три тисячі триста сорок два кроки, обійшли якесь велике озеро і попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колоді, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячі триста вісімдесят шість кроків і зупинилися перед залізничним насипом.
— З того боку неодмінно має бути скарб, — промимрив я, але ніхто мені не йняв віри. Ми ще довгенько поневірялися. Група перешіптувалась. Вони хотіли мене відлупцювати, якби я завів їх у болото.
Раптом зовсім близько почулися голоси.
— Гаррі! — закричали ми і навіть спробували бігти, але не змогли. І як це ми опинилися за нашим сараєм? Дві інші групи давно вже повернулися, попоїли і навіть каструлі вишкребли. На наше щастя, Гаррі залишив для нас трохи їжі.
— Де ви ходили? Вже дві години, як ми тут. Гаррі вже став побоюватися за вас, — галасували всі навколо нас.
А моя голодна група сиділа на землі і наминала манний суп. Я став доповідати Гаррі.
— Навіть не знаю, чому так сталося, — почав я.
— А покажи мені на компасі, де північ, — звелів Гаррі.
Я показав. Гаррі сплеснув руками:
— Якраз навпаки! Стрілки компаса спеціально пофарбовані в різні кольори.
— Мене ж не було тоді, коли ти пояснював, як треба користуватися компасом. Я саме хворів на свинку.
Але ж хіба це виправдання для них?
Мов на зло, скарб розшукала дівчача група, яку вела та чванькувата Зігрід. Мою валізу! Після гри я ніяк не міг зачинити валізу. Мама наклала мені дуже багато необхідних речей, але я ними так і не скористався. Згодом Зігрід написала такий допис до нашої стіннівки:
«Наше змагання слідопитів.
Ми мали знайти скарб. Ним була порожня валіза Альфонса Ціттербаке. Наша група перемогла. А Ціттербаке повів свою групу не в тому напрямку. Вони дуже потомилися, бо багато ходили. Ціттербаке не знав, де північ, і неправильно порахував кроки. Тепер усі називають Ціттербаке Альфонсом-Скарбошукачем. Подорож була чудова. Нам було так весело!»
Отаке написала Зігрід. Той допис читала вся школа. Я розповів про все татові. Він каже, що то критика. Критика, мовляв, гарна річ, а самокритика ще краща. Але я іншої думки. Хіба у всьому винен тільки я? Винна валіза, а напхала її так мама. Тато каже, щоб у наступний похід я не брав стільки речей. Про це він поговорить із мамою. Ту Зігрід я теж критикую, — більше не розмовляю з нею. А всі на мене сердяться. Хіба це справедливо?
Як я проводив домашній телефон
Якось Бруно спала думка, що ми з ним могли б частіше радитись, наприклад, коли виконуємо домашні завдання. Якби був телефон, то можна було б подзвонити і запитати, як розв'язати задачу з арифметики. Ми могли б також передавати один одному таємні телеграми. «Будь ласка, привітай тьотю Емілію» могло б означати: приходь о третій до грота в парку. Чи щось подібне. Така ідея спала на думку Бруно тому, що наші будинки поруч. Вона мені теж сподобалася.
— А де ж ми візьмемо телефон? Пошта, напевно, нам його не поставить.
— Навпаки, вона й знатиме про це. Зробимо потай. Це ж чудово!
— А коли буде проводити не пошта, то де ми візьмемо телефонний апарат?
Бруно розповів мені про мотузяний телефон. Це робиться так: до обох кінців довгого шматка шпагату прикріплюють по кришечці від коробки з-під вакси або чогось іншого. Над кришечками натягують пергаментний папір.
Все це ми проробляємо. Бруно іде в один куток кімнати, я — в інший. Кришечку тримаю біля вуха.
— Нічого не чути, — кажу я.
— Зараз буду шкрябати.
Бруно шкрябає по паперові. Справді, в коробочці шарудить. Чути досить чітко. Потім шкрябаю я. Бруно теж чує. Тепер Бруно притуляє свою кришечку до рота і щось говорить. Спочатку я не розумію нічого. Та коли він починає говорити голосніше, чути добре:
— Чудовий телефон, правда ж, Ціттербаке?
— Так! — кричу я.
Бруно теж зрозумів. Це ж так просто! Папір, шпагат, коробочка з-під вакси — і телефон готовий.
— Протягнемо шпагат від квартири до квартири і тоді зможемо розмовляти, коли захочемо. Пошкрябав, і другий бере коробочку.
Ми вийшли у двір. Наші будинки стоять зовсім поруч. Бруно живе на першому поверсі, я — поверхом вище.
— А тепер давай протягнемо шпагат через двір від квартири до квартири, — запропонував Бруно.
Спочатку ми позв'язували шматки шпагату, щоб вистачило від будинку до будинку. Вийшло багато вузлів, і я побоювався, що буде погано чути. Почали з моєї кімнати.
— Треба просвердлити у вікні дірку, — сказав Бруно.
Мені не хотілося цього робити, і я запропонував:
— Можна причепити телефон до вікна знадвору. Коли ти подзвониш, я відчиню вікно, і будемо говорити.
— А якщо я подзвоню вночі? Тоді ти не почуєш і не відчиниш вікна.
— А чому це вночі? — здивувався я.
— Ну, коли влізе злодій або так просто…
Це мене переконало, і ми стали свердлити дірку. На жаль, ми зламали татів свердел, та хоч те добре, що зламався він у ту мить, коли робота була майже закінчена.
Приладнавши телефон у мене, ми заховали його під ліжком, а другий кінець шпагату опустили надвір. Тепер треба протягти його в кімнату Бруно.
— Проведемо над цим деревом, — діловито сказав Бруно. — Вилазь на дерево, міцно прив'яжи проводку до гілки, а далі потягнемо в нашу квартиру.
— Гаразд, — погодився я, хоч і не дуже мені хотілося вилазити на дерево. Адже у мене легко наморочиться голова, і до того ж, це дерево — не просто дерево, а слива пані Матнер.
Водночас мені так хотілося мати таємний телефон! Тримаючи кінець шпагату в зубах, я видерся на сливу й міцно прив'язав його до гілки. Знову Бруно допомагав мені порадами.
— Здається, ніби справді натягнуто телефонну проводку. Тепер треба тільки слідкувати, щоб ніхто не вішав на неї білизни.
Раптом до моїх вух долинув крик пані Матнер.
— А побий його лиха година! Ціттербаке на моїй сливі!
Я не встиг злізти, а Бруно накивав п'ятами.
— Мені зовсім непотрібні ваші сливи, — сказав я і залився рум'янцем.