-- Ну, Цiттербаке, -- запитав мене Бруно, -- скоро варитимеш?
-- А чому саме я? Я не знаю, як варити макарони з помiдорами! -закричав я.
Ми знову посперечались, але нiчого не вдiєш, обiд треба готувати. Мама варить макарони якось у водi. Я намагався пригадати, як саме.
-- Принеси води! -- трохи подумавши, звелiв я. Ми висипали макарони в каструлю, налили туди трохи води i все це поставили на вогонь.
-- А помiдори?
Я знову мало не посварився з Бруно.
-- Ти не маєш нiякого уявлення про кулiнарiю! -- крикнув я. -Помiдори вкинемо наостанку.
Поки варилася повнiсiнька каструля макаронiв, ми тим часом пiшли пограти в бадмiнтон.
Десь за годину Бруно раптом закляк iз ракеткою в пiднятiй руцi.
-- Цiттербаке, щось смердить! -- крикнув вiн. Я хотiв заперечити, але й сам вiдчув запах. Вiн долинав з кухнi. Ми прожогом кинулися туди. Каструля димувала й шипiла. Фунтiв зо два макаронiв здулися над каструлею i, мов довгi бiлi черев'яки, падали на плиту. Пiд каструлею теж лускотiло й шипiло. Ми перекинули каструлю над великою мискою, хотiли висипати макарони. Але висипалась тiльки частина. Решта макаронiв прикипiли до дна i не випадали. Ми втупилися в каструлю. Скидалося на те, що ми зварили купку вугiлля.
-- Може, вистачить тих, що висипалися? -- стиха промовив Бруно. Висипалося чимало. Ми вишкребли каструлю i знову налили води. Бруно покуштував уцiлiлих макаронiв i вiдразу виплюнув, просто менi на черевик:
-- Ще зовсiм сирi, -- сказав вiн.
Ми поставили макарони доварюватись, а самi знову пiшли грати в бадмiнтон. Перегодом Бруно згадав;
-- Цiттербаке, а пiди поглянь, чи не закипiла вода.
-- А як дiзнатися, чи кипить? -- запитав я. -- Вдома ми кип'ятимо воду в чайнику. Коли кипить, чайник посвистує.
Велика каструля не свистiла. Бруно порадив менi встромити пальця в каструлю -- тодi, мовляв, буде видно, закипiло чи нi. Я пiшов на кухню i зробив так, як вiн порадив. В ту ж мить я закричав, вискочив надвiр i, мов навiжений, заходився дмухати на червоний ошпарений палець.
-- Отже, кипить. Все гаразд, -- нiби нiчого й не сталося, сказав Бруно. Я сiв на траву. Палець так болiв, що грати в бадмiнтон бiльше не хотiлося.
Потiм ми досипали в каструлю ще макаронiв i варили їх зо двi години. Цього разу вони не пригорiли, а тiльки трохи розварилися.
-- Погано, -- сказав Бруно. -- Та будемо вважати, що це суп iз макаронами.
Ми вiдкрили банки i висипали помiдори в каструлю.
-- А тепер покуштуй! -- запропонував Бруно. Я взяв велику ложку i сьорбнув. Пiсля цього з пiвгодини я не мiг сказати й слова, так обпiк рота. Суп мав якийсь дивний присмак. Чогось йому бракувало.
-- Не солоний, -- пояснив Бруно. I справдi, суп треба посолити. Ми стали мiркувати, скiльки ж треба солi. Я гадав, що для двадцяти шести чоловiк вистачить чотирьох фунтiв. Бруно був iншої думки.
-- Трьох фунтiв вистачить, -- сказав вiн.
Ми висипали в каструлю три пачки солi i дали суповi поваритися ще з пiвгодини.
-- А тепер ти покуштуй, бо я не можу, -- запропонував я Бруно.
Вiн покуштував i вмить роззявив рота, нiби йому на зуб потрапив камiнець.
-- Води! -- заволав вiн. -- Рятуйте! Води!
Тiльки випивши з пiвкухля, вiн заговорив:
-- Мабуть, вистачило б пучки солi. А то...
Добре, що я обпiк рота i не мiг бiльше куштувати. I тут ми почули пiсню. Загiн вертався, спiваючи:
-- Ми хочемо їсти, їсти, їсти...
Швидко всi похапали тарiлки та ложки. Ми з Бруно мали роздавати обiд.
-- Ну, що там у вас? -- поцiкавився Гаррi, витираючи ложку. Я не мав часу для розмов. Треба було викинути чорнi макарони. А Бруно тихо вiдповiв:
-- Та є дещо добреньке... Макарони з помiдорами.
Всi нетерпляче застукотiли ложками. Бруно став насилати макарони великим ополоником.
-- Якiсь вони не такi, вашi макарони, -- сказала котрась iз дiвчат.
-- Зате смачнi, -- вiдказав я.
Поки що нiхто не їв. Всi чекали на застiльну промову. Я сiв бiля дверей. Бруно вмостився поруч мене -- чому, не знаю.
Пiсля застiльної промови кожен зачерпнув по повнiй ложцi.
Тим часом я шепнув Бруно:
-- А чому ти не їси?
-- Менi й так погано, -- вiдповiв той.
Я знову:
-- Менi теж, я краще зовсiм не їстиму.
Раптом -- всi стали плюватись i кашляти. А Луїза зарепетувала:
-- Я отруїлась!
Ми кинулися до дверей. Хтось кинув нам услiд помiдора. Помiдор влучив Бруно в потилицю. Йому це зовсiм не дошкулило. А в мене щемiв обпечений палець i в ротi палало, мов у печi.
Тепер ми з Бруно сидимо на березi озера i ловимо рибу. А там нагорi дiвчатка швиденько готують манну кашу i малиновий сiк. З нами нiхто не розмовляв, бо ми завинили перед ними.
-- Нiчого, -- порушує мовчанку Бруно. -- Впiймаємо кiлька рибин, засмажимо i обiйдемося без їхньої манки.
-- А хiба ми знаємо, як смажити рибу -- з кiстками чи без кiсток? Краще перестань.
Про макарони й помiдори я бiльше i чути не хочу. А в животi у мене гарчить так, нiби там сидить лев.
Як я ходив до амбулаторiї
Ця пригода почалася просто з прикрощiв, а скiнчилася ще бiльшими прикрощами. Менi треба було йти грати в футбол. Ми грали з командою сусiдньої школи. Перед початком гри ми хотiли прокричати хором:
"Ми у наступ пiдем мужньо,
бо команда наша дружна!
Ми ваш захист прорвемо,
ми вам гол заб'ємо!"
Тiльки-но зiбрався йти, а мама каже:
-- Можеш пiти на футбол, але спочатку -- швиденько збiгай в амбулаторiю i забери мою довiдку.
Я вже й так запiзнювався на футбол, але в амбулаторiю теж треба збiгати. Це на вулицi Шмiдта. Мама пояснила, як туди йти. I я подався. Якраз на вулицi Шмiдта я зустрiв нашу команду та iнших хлопцiв, що йшли на футбол.
-- Хiба ти не будеш грати? -- закричали друзi. -- Ходiмо з нами.
-- Обов'язково! Тiльки швиденько принесу мамi з... -- Я не мiг пригадати, як воно називається.
Бруно помiтив, що я затнувся, i вiдразу напосiв на мене:
-- Що, не знаєш, як викрутитись?
-- Я обов'язково прийду на спортмайданчик, незабаром прийду! -вигукнув я. Спробуй не прийти. Що тодi подумають хлопцi?
Але куди менi йти? Я зовсiм забув. На вулицi Шмiдта є велика кооперативна крамниця, де продають електричнi лампочки. Над дверима вивiска: "Лампочки -- свiтильники -- абажури". А чи не називається та установа, куди менi треба сходити, ламполаторiя? Я зайшов до крамницi й звернувся до продавця:
-- Я хотiв би одержати медичну довiдку для мами.
Продавець насупився:
-- Медичну довiдку? -- перепитав вiн. Я помiтив, що в нього зiпсувався настрiй.
-- Ти що, глузуєш надi мною? -- запитав вiн сердито.
Я почервонiв.
-- Нi, зовсiм нi! -- Тепер я розсердився, але сам на себе. Як же воно називається?
-- Хiба це не ламполаторiя?
Продавець раптом засмiявся:
-- Ти, певно, маєш на увазi амбулаторiю, лiкарню? Через чотири будинки далi по нашiй вулицi.
Лютий вибiг я з крамницi. Але згадав, що забув подякувати i знову влетiв до крамницi, наштовхнувся на якогось чоловiка у дверях, гукнув "дякую" i вибiг надвiр. Ух! Ну й справи!
Аж ось i амбулаторiя. При входi -- медсестра:
-- Ну, малий, де в тебе болить?
Вiд бiгу я так захекався, що не мiг пояснити, чого прийшов. Але ж я не хворий!
-- Еге, ти боїшся. Напевне, до зубного. Зубного всi дiти бояться.
Хоч я й не боявся зубного лiкаря, але так важко дихав, що не мiг заперечити. Я опинився у великiй приймальнi, а медсестра гукнула:
-- Тут малий пацiєнт до зубного лiкаря Генкеля.
Раз! I я вже сиджу на бiлому стiльцi у зубного i чую, як сестра шепоче йому:
-- Це, мабуть, боязкий -- не промовив жодного слова. Лiкар пiдiйшов до мене i звелiв кiлька разiв зробити вдих i видих, щоб заспокоїтися. Та менi й так не було страшно. Я ж прийшов по довiдку для мами.
-- А тепер оглянемо зуби.
Зубний лiкар Генкель пильно поглянув на мiй рот, але я не вiдкрив його. Навiщо?
Лiкар суворо дивився на мене. Настрiй у нього зiпсувався. Вiн насупився: