Я приліг на ліжку, дівчина присіла збоку. Я спостерігав за її обличчям, як щораз густіша темрява потрохи стирає з нього деталі, залишаючи тільки обрис. Я потрохи пив горілку, вона цідила вино.
-- Тобі це дорого обійдеться, я сиджу тут вже доволі довго, -- нарешті обізвалася вона.
-- Один золотий? – запропонував я ціну.
Я побачив, як вона здригнулася. Це була такса за речі, про які нормальні чоловіки, як правило, не просять. Але хто там знає, що таке нормальний чоловік.
-- Добре, -- все-таки погодилася вона.
В цю мить темрява повністю перемогла світло, і я вже не бачив виразу її обличчя. Я сів і почав роздягати її.
***
Було приємно, як завжди. Мабуть, трішки краще ніж останнім разом, проте без одкровень. Може й не варто було. Однак, я завжди повторюю це собі вже після справи. На якусь мить до мене повернулося почуття втрати чогось, чого я ніколи не мав, але знав, що воно існує.
Я випив. Досвід навчив мене, що такі почуття швидко минають. В темряві я прислухався, як шелестить постіль. Я б з задоволенням поглянув як вона виглядає без одягу, але вставати по лампу бажання не було. В усякому разі навпомацки вона була м’якою і теплою.
-- За поясом штанів є гроші. Візьми, на скільки ми домовилися, -- сказав я, поки вона ще не встала з ліжка.
-- Ти мені настільки довіряєш? – запитала дівчина недовірливо. Дзенькнула пряжка.
-- Ні, але ти в мене не станеш красти, -- відповів я.
Разом з ніччю до кімнати прокрався холод. Я відчував його на грудях і ногах.
-- Це ніби чому?
-- Бо я б тебе вбив.
-- Не вкраду, -- підтвердила вона, ледь приховуючи страх. Мій пояс вона поклала на ліжко.
Я відчув тепло її тіла на своїх ногах. Чотири кроки й вона вже стояла біля дверей.
-- Знаєш, ти не такий поганий, на якого виглядаєш, -- сказала дівчина, виходячи.
-- Тут ти маєш рацію, -- погодився я і потягнув з пляшки. – Я значно, значно гірший.
Вона закрила за собою двері й пішла геть. Як правило, я не такий балакучий, але зараз в мене був якийсь паскудний настрій. Хай йому дідько… Звичайний клієнт. Чувак, якому захотілося потрахатися. Нічого більше.
***
Розбудили мене кроки. Швидкі, перелякані, жіночі. Коли скрипнули завіси, я вже стояв у кутку кімнатки за дверима. Вона тримала лампу і була сама. Судячи по тиші внизу, була вже пізня ніч. В неї було чорне волосся, голі плечі, червоний вишитий корсет. Вона тупо дивилася на порожнє ліжко і схлипувала. Кінчиками пальців я доторкнувся до її плеча, тримаючи кацбальгер низько, щоб вона його не побачила. Вона здригнулася і блискавично повернулася, перелякано витріщивши очі. Вона дійсно плакала. Сльози розмили її макіяж, а сильний ляпас розірвав верхню губу і перетворив обличчя на гримасу. Розмазана помада тільки підсилювала цей ефект.
-- Він її вб’є! Благаю, допоможи!
Вона була одягнена як шльондра, нафарбована як шльондра, отже це була шльондра. Однак в цю мить, коли її опанував страх, зникли холоднокровність і цинізм, які допомагали їй вижити на вулиці, а залишилась звичайна, налякана жінка.
-- Я ніколи нікому не допомагаю, і зараз не збираюся, -- сказав я тихо, тримаючи меч напоготові.
-- Але він вб’є її! Затовче до смерті на наших очах. А в нас навіть немає тих грошей!
-- Шш… -- я спробував її заспокоїти.
Я не хотів привертати до себе уваги. На жаль, виглядало, що мені не вдасться переконати її дати мені спокій.
-- Розкажи мені докладніше в чому справа, але не кричи, бо я зв'яжу тебе, запхаю в рот кляп і залишу на підлозі, поки добряче не висплюся.
Було видно, що вона хотіла щось швидко сказати, але після моїх слів змінила намір.
-- Йоган хоче покарати Кару, щоб провчити всіх нас! Він відлупцював її на наших очах. Твердить, що одна з нас вкрала в нього гроші – тридцять золотих! – Піддавшись емоціям, вона знову підвищила голос. – Але ми його грошей не брали!
Я опустив зброю. Вона не виглядала на вбивцю, чи приманку, яка повинна була заманити мене в пастку.
-- Хто така Кара і хто такий Йоган? – запитав я, хоча вже починав здогадуватися, до чого все йшло.
-- Йоган опікується нами, пильнує, щоб з нами не трапилося нічого поганого, -- вона почала пояснювати непевним голосом.
-- Альфонс, -- ствердив я. – Добре, давай далі.
-- А Кара це дівчина, яку ти відвів у свою кімнату.
-- Шльондра.
-- Так, -- В очах чорнявки блиснула непокірність.
-- І чому я повинен допомагати їй?
-- Вона сказала, що ти…
-- Що я що? – перебив я її. – Ну, що я?
Я розлючено схопив дівчину за плече. Цей вибух гніву захопив зненацька навіть мене самого.