Вона всілася на лавці біля мене і під столом запхала мені в руку полотняний згорток. Я відчув у ньому монети.
-- Ти мені нічого не винна, твоя подруга…
-- Лара, -- підказала вона.
-- Лара пообіцяла мені тринадцять золотих. Все заплачено.
-- Це гроші від інших. Вони бояться тебе, тому прислали мене. А я тільки рада, бо на вулиці мені тепер не заробити. Так хоч комісійні отримаю, за посередництво.
-- Від інших? Але ж я не альфонс.
Кара промовчала.
Я розмотав згорток. Дрібними мідяками нарахував шістдесят срібних, тобто шість золотих.
-- І стільки ви віддавали Йогану кожен день? -- зацікавився я.
-- В базарні дні буває краще, а якщо погода погана чи зимою, то гірше, -- ухилилася вона від прямої відповіді.
Шість золотих в день – нехилі бабки. Шанований ремісник, який утримує кількох підмайстрів, якщо відрахувати витрати міг заробити максимум два золотих в тиждень. Шість золотих в день, шістдесят за десять днів, шістсот кожних сто днів. Я міг залишитися і тільки доглядати, щоб ця ріка золота мені не висохла.
-- Сьогодні вони віддали стільки ж, скільки Йогану, але цілком можливо, що дещо залишили для себе. Отже, щоб вони не звикали до розкоші, я повинен інколи декому дати по сраці. Просто, щоб боялися мене і не підскакували. Правильно?
-- Саме так. Здається, що ти вже маєш досвід.
Може в її словах ховалася тінь презирства, може й ні. Мене це не обходило.
-- Так поступав Йоган, -- ствердив я.
-- Так. Два роки тому одну дівчину забив до смерті. Це трапилося ще до того, як я почала працювати для нього. Цим разом прийшла моя черга, -- вона мимохідь доторкнулася до синяка під оком.
Не скажу, що мені це подобалося, але шість золотих це шість золотих.
-- Де знаходився район Йогана? – запитав я.
-- З чого б це я мала тобі казати? – відповіла вона питанням на питання.
-- З того, що за кожен день, коли потребуватиму твоєї допомоги, я заплачу п’ять срібних, -- я відрахував згадану суму.
Вона взяла гроші, заховала, втупила в мене безпристрасний погляд і описала околицю. Мова йшла про дві вулиці в кварталі втіх, що прилягали до річної пристані й кілька сусідніх провулків. Район невеличкий, але там панував інтенсивний рух.
-- Ти вирішив залишитися? – запитала вона обережно.
Я похитав головою і замовив пиво.
-- Я не беруся за будь-яку роботу…
Всупереч очікуванням, здавалося моя відповідь захопила Кару зненацька, а може навіть і перелякала.
-- Якщо я вас залишу, на моє місце прийде хтось інший, -- продовжив я.
-- Звичайно. Тільки спочатку йому доведеться зажити собі пошану. Ну і покарати нас за смерть Йогана.
-- При умові, що розійдуться вісті про те, що трапилося.
-- Розійдуться, розійдуться. Якась завжди розпатякає.
На це я не знав, що відповісти. Це їхнє життя, їхня доля. В мене було досить своїх проблем.
-- Три дні. Залишся на три дні. Вечорами пройдешся вулицями, прогониш нахаб…
Я ніяк не міг зрозуміти. Чому їй стукнуло в голову, що я з тих, хто допоможе? З тих, хто захоче допомогти? І чому вона так сильно цього прагнула?
-- Може за три дні мені вдасться намовити Лару втекти зі мною. Мені в цій професії вже нічого не світить, і копійки не зароблю, -- вона вказала на обличчя. – Якщо вона залишиться, інші її здадуть.
Закони джунглів всюди однакові. Вижити будь-якою ціною, видряпатися по трупах якомога вище, до сонця. Або ти хижак, або жертва.
-- За три дні отримаєш вісімнадцять золотих. Непогана сума.
Справді непогана. Я переборов в собі бажання запитати, куди вона піде. Все одно, без мужчини, без грошей, в неї не було вибору. Вона належатиме будь-кому, хто її захоче.
-- На північ, в ліси. Там жінок мало, тож їх цінують, -- відповіла вона на моє непоставлене запитання.
А люди вмирають, воюючи з древніми лісовими народами, або у війнах місцевих владик, додав я подумки. Однак, вголос я не сказав нічого, бо насправді погоджувався з нею. І мені здавалося, що так буде краще, ніж гнити в Аганоді.
-- Ми будемо платити тобі за охорону, шість золотих за ніч, -- вмовляла вона мене.
-- Я всюди не поспію, -- попередив я її.
-- Ми в курсі, знаємо чим ризикуємо.
Шість золотих то купа грошей.
-- Де тебе знайти, якщо ти мені будеш потрібна? – я прийняв рішення.
Вона описала мені будинок, неподалік від місця, де Йоган намагався затовкти її до смерті бичем, і на цьому ми розійшлися.
Перш ніж повернутися в заїзд, я пройшовся вулицями, виконуючи свої нові обов’язки сутенера. Я навіть впізнав кілька облич з попередньої ночі. Ніщо не мішало відвічному торговому обміну похоті на золото. За винятком одного пиячини, але з ним я розібрався швидко, майже не докладаючи зусиль.