6. Ворожка віщує Аліпію довгу Дорогу
Надворі починало сутеніти, коли Аліпій вибрався на пошуки Нареченої. Він відчував неспокій у душі, крім того, мав передчуття, що саме сьогодні йому відкриється таємниця і зміст майбутнього, крізь яке повинна простелитися також дорога до Нареченої. Тому й вийшов на пошуки, хоч насправді було вже запізно для цього. Він, наче ведений невидимою рукою, скрутив у бічну вуличку, яка вела навскіс на другий кінець містечка. Вуличка була вузенька, тому сутінь з кожним кроком ставала все густішою. Не дійшовши до окраїни містечка, він раптом побачив стару скоцюрблену жінку, яка сиділа на плоті й коливалася. Від несподіванки Аліпій зупинився.
— Ходи, ходи, синку, я чекаю на тебе, — сказала жінка і злізла з плоту.
— Як ви могли знати, що я буду йти цією дорогою?
— Я все знаю, синочку.
Жінка була маленька, згорблена, і чорна хустка, яку вона накинула на плечі, сягала кінцями до землі. її обличчя, хоч порізане зморшками, випромінювало щось приємне, лагідне. Тільки темні, глибокі очі різко проколювали Аліпія.
— Ходи, ходи, чого стоїш, мов заляканий хлопчина?
— Куди я маю йти?
— Чи ти не зрозумів? Я запрошую тебе до себе. Вона підійшла до нього, взяла його за руку й повела за собою. Вони перейшли густий, зарослий садок і крізь темний отвір зайшли чи то в печеру, чи то в запалу хатину. На диво, в хатині було чепурно й затишно.
Стара зміряла Аліпія поглядом і розсміялася. її сміх був схожий на рипіння заіржавлених дверей.
— Ти гарно виглядаєш, хлопче. Якби я була на двадцять років молодша, то миттю відірвала б тебе від Явдохи. Тоді ти щойно знав би, що таке кохання з жінкою.
Вона знову заскрипіла придушеним сміхом. Викашлявшися, сіла на триніжку за маленьким столиком і взяла в долоні кришталеву кулю. Вона так зосереджено й довго дивилася в ту кулю, аж Аліпію робилося моторошно.
— Тебе жінки любитимуть, юначе. Не тому, що ти гарний, а тому, що ти безпорадний. Але не втікай від них, кохай їх. Бо жінка до кінця життя не простить тобі, коли ти раз втечеш від неї.
— І моя Наречена не простить мені?
— Не випереджуй подій! Я ніякої нареченої ще не бачу.
— Але я мав Наречену.
— Бачу, бачу. Ти втік від неї.
— Так.
— Ти не любив її, хлопче?
— Любив, безмежно.
— То чому ти втікав від неї?
— Мене так вразила її краса, що я мусив втікати, щоб не розплакатися перед нею.
— Краще б ти розплакався. Довго дивиться в кристал.
— То що ви бачите?
— Бачу, що ніколи не зможеш знайти її.
— Але я мушу знайти! Інакше моє життя не матиме змісту.
— Як і життя всіх людей.
— Що ви говорите!
— Мовчи!
Зосереджено дивиться в кристал:
— Дорога до неї дуже довга. А на кінці дороги, не розумію, що це значить, бачу на кінці твою наречену, але ти наче зустрінеш її і не зустрінеш.
— Що це має значити?
— Кажу, що не знаю, — невдоволено гаркнула стара й відсунула кулю.
— То що я маю робити?
— Дай мені свою ліву долоню. Аліпій слухняно простягнув їй руку.
— Твоя лінія життя довга й різка. Я бачу в ній дві жінки, які віддадуть тобі своє життя. Але й заберуть твоє. На кінці лінія життя роздвоюється. Уважай, щоб взяти правдиву дорогу!
— А як мені пізнати, котра правдива?
— Не знаю! — чомусь розсердилася стара.
Вона різко встала з триніжка й подалася до виходу. Аліпій пішов за нею. Надворі стала у воротях і сказала:
— Дай мені ще раз свою руку.
Аліпій простягнув їй долоню.
— Оце твоя лінія серця. Вона не така різка, як лінія життя. Бачиш, довкола прямої лінії плететься оця завивиста. Це твоя дорога до нареченої.
— Але по ній неможливо йти! — вигукнув зневірений Аліпій.
— Все в житті можливо і неможливо. Але простягни перед себе долоню. Отак, отак. І йди в тому напрямі, який показує тобі головна лінія серця. Тобі не треба буде йти через ліси і гори. Дорога до нареченої рівна і пряма, як і твоє життя.
— Значить, треба йти туди.
Стара потакнула головою.
— Спасибі вам! — крикнув Аліпій і побіг.
Він цілком забув, що ворожка провіщала довгу дорогу до Нареченої, і, піднесений на дусі, повний надій, не біг, а летів понад степом. Туман підносив його вгору, і він не відчував ні твердості землі, ні м’якості трави. Опам'ятався тільки тоді, коли стемніло, і неможливо було б побачити віллу Нареченої, навіть якби вона була недалеко поперед нього. Надії, мов холодна дощовиця, ринули з його свідомості вниз і всякнули в землю.
Аліпій раптово почувся вичерпаним і порожнім. Ледве волочив ногу за ногою. І йому забрало кілька годин, заки добрався додому. Явдоха, як звичайно, чекала на нього.
— Ти дуже втомлений, Алипку. Що сталося?
— Я втратив надію.
— Ніколи не кажи й не думай такого! Коли ти живий, то й надія твоя мусить бути жива. Як будеш без надії жити?
Явдошина проста розсудливість завжди глибоко вражала Аліпія і помагала йому знов і знов повертатися до цілі свого життя, тобто до пошуків Нареченої.
— Зараз я розігрію тобі вечерю.
— Ні, не треба. Я сьогодні не зможу їсти.
— Добре.
Явдоха нагріла, натомість, води, роздягнула Аліпія, вимила його над цеберкою, енергійно витерла грубим рушником й запхала в ліжко. Тоді роздягнулася сама, лягла коло нього й обвинула його своїм м'яким, гарячим тілом.
Аліпій був щасливий з Явдохою. Вона була повна енергії й життєвості і велику частину з них передавала Аліпію. Вона також в усьому була одверта з ним: щиро висловлювала свої думки; казала йому, що і як робити; коли помічала, що він захоплено дивиться на її груди, розстібала пазуху і, сміючися дзвінко, пхала його голову між перса; коли бачила в його очах хіть, роздягалася й кидалася з ним у сіно. Така одвертість кожного разу була несподіваною, свіжою, захоплюючою, — вона будила в Аліпія подив до Явдохи, а, може, й кохання, але він цього не усвідомлював. Так і цього вечора, — обвинувши Аліпія своїм м'яким тілом, Явдоха несподівано прошепотіла:
— Я так хотіла мати з тобою дитину, Алипку, але…
Це було таке несподіване й таке незбагненне для Аліпія, що він не знав, як зреагувати. Народження дитини було такою глибокою і несхопною для нього містерією, що він ніяк не міг уявити себе у тій містерії.
— Чому ти мовчиш?
— Бо не знаю, що сказати.
— Ти не хотів би дитини зі мною?
— Ні, ні, не те. Я хотів би. Але не знаю, що я міг би робити в такій незбагненній містерії.
Явдоха розсміялася:
— Ти вже добре знаєш, як і що робити. Та, видно, я не можу мати дітей. Не могла завагітніти від свого чоловіка, не можу й від тебе, хоч ти щедро вливаєш у мене сім'я життя.
Явдошина одвертість присоромила Аліпія, і він не знав, як потішити її чи як зарадити їй.
7. Згідно з провіщанням ворожки Аліпій стрічає й не стрічає Наречену
У суботу ранком Явдоха послала Аліпія до містечка купити солі. Детально описала йому дорогу, щоб він якнайскоріше повернувся додому, бо на суботу завжди збиралося багато роботи. Аліпій ішов точно так, як наказувала Явдоха, та, дійшовши до крамнички з сіллю, несподівано побачив великий будинок із каменю. Будинок був тяжкий і наче втискався в землю. Простягався він по узбіччі вниз, і не видно було кінця йому.
— Що це за будинок? — спитав продавця солі.
— Це будинок регістрів. Там знайдете всіх: живих і мертвих.
Та раптом сталося щось таке несподіване, що відвернуло увагу Аліпія від солі й від усього на світі: з будинку регістрів вийшла його Наречена. Вона була одягнена в червону плюшеву сукню, яка сягала їй до п'ят. Ясне кучеряве волосся було заплетене в косу, яка коливалася на широких стегнах, коли Наречена ступала сходами вниз. Зворушений Аліпій кинув торбину з сіллю й побіг за нею.