— Ну от я не знаю, де живі, а де мертві.
— Бачите оцей центральний прохід між полицями?
— Цей трішки ширший?
— Цей самий. З лівого боку є картотека живих, а з правого мертвих. Як на Божому суді.
— Але я не бачив, щоб картотека була впорядкована за алфавітом.
— Хто, пане-дію, за таким старим методом впорядковує регістри?
— То як тоді знайти кого-небудь, наприклад, мою Наречену?
— Дуже просто, тут усе повкладане за родами.
— Тоді треба якось знати, де ті роди розташовані та хто до якого роду належить.
— Звичайно! Я все знаю! Все поскладане в оцій великій голові. Зараз переконаєтеся: коли народилася ваша наречена?
— Я не знаю. Вона на два роки молодша за мене.
— Мені потрібна точна дата. А коли вона померла?
— Вона живе. Я ж вам казав, що три дні тому бачив її в цьому будинку.
— Тоді дайте мені її ім'я і прізвище.
— Не знаю її імені. Я завжди називав її Нареченою.
— То що ви, пане-дію, дурня робите з мене! — образився регістратор.
— Ні, ні, ради Бога…
— Як я можу знайти вам картку неіснуючої особи?
— Але вона існує.
— Якщо вона не має дати народження, не має імені, ні дати смерти, то як вона може існувати? Це проти законів регістру, пане-дію.
— Але впевняю вас…
— Я через вас трачу дорогий час, пане-дію! — він вхопив Аліпія за комір і почав випихати за двері.
— Стійте, стійте, моя Наречена є дочкою воєводи.
— Якого воєводи?
— Степана.
— Ну, це вже інша справа, пане-дію. Ходіть, ходіть сюди. Сідайте на стільчику. Я все знаю. Ваша наречена зветься Роксана. Вона народилася п'ятого травня тридцять другого року.
— Так! Два роки після мене. Я народився в тридцятому році. Скажіть, де вона зараз перебуває? Чи вона заміжня? Чи чекає на мене?
— Я таких речей не намагаюся запам'ятати. Але все це є в регістрах: де живе, дата шлюбу, дати хрищення дітей і дати смертей у родині.
— То де ці відомості можна знайти?
— Та в картотеці роду воєводи Степана, пане-дію. Де інакше? Ходім! Третій ряд зліва, 127-а полиця.
Регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися вздовж третього ряду, — за дві години досягнули 127-ї полиці. Регістратор приклав драбину, виліз на неї і розсунув картки.
— Отут на верхній поличці зліва й знаходиться картотека роду воєводи Степана.
Перевіривши декілька карток, він почав нервуватися:
— Що за біда, пане-дію!
— Щось притрапилося?
— Нема картотеки воєводи, — сказав, перекидаючи всі картки на верхній поличці. — Це неможливо! Такого ще не траплялося в моєму житті.
— Може, ми потрапили не на ту полицю.
— Добра думка, пане-дію! Ходім назад. Порахуємо ще раз.
За дві години вони були коло головних дверей. Пішли до третього ряду й почали рахувати наново.
— Щоб не зробити помилки, ви рахуйте подумки окремо, і я буду рахувати окремо, — запропонував регістратор.
— Добре.
Вони дуже уважно рахували й обидва дорахували до тієї самої полиці, що й передше. Регістратор знову виліз на драбину, ще раз перевірив верхню поличку, нервово розкидав на всі боки картки, але картотеки воєводи таки не було.
— Що за біда! Нема.
— Може, ви поклали її на одну поличку нижче.
— Не може бути, пане-дію! Я дуже акуратний.
— Спробуйте все одно.
Регістратор перевірив другу поличку, третю й дійшов аж до десятої при самій підлозі. Та картотеки воєводи не знайшов. Тільки в проході перед 127-ю полицею створив гору з порозкиданих карток.
— Нема. Мені таке ще не траплялося.
— Може, ви помилково запхали ту картотеку в іншу полицю.
— Це виключено, пане-дію! Я не роблю таких помилок.
— Кожна людина робить помилки.
— Не я!
— Це ж закон природи.
— Але тут діє закон регістрів, пане-дію, а не закон природи.
— Тоді, про всяк випадок, дозвольте мені перевірити всі полиці.
— Ви збожеволіли, пане-дію! Тут є сто рядів полиць з картотеками живих. Кожний ряд має п'ятсот полиць. А кожна полиця має десять поличок. Вам забере щонайменше десять років, щоб перевірити всі полички. А може, й ціле життя.
— Але я не маю вибору. Це ціль мого життя. Я мушу знайти свою Наречену.
— Правду сказавши, я також мушу. Із службового обов'язку.
— То беремося до роботи?
— Беремося, пане-дію! Почнемо від першої полиці першого ряду, — регістратор взяв під пахву драбину, і вони подалися до першої полиці.
День у день починали роботу ранком і працювали при свічці до пізньої ночі. Тоді регістратор ішов додому, а Аліпій лягав на гору карток, щоб захопити хоч кілька годин сну. Ранком регістратор приходив із торбою харчів, — і вони відразу бралися до роботи. Зупинялися тільки на п'ятнадцять хвилин, щоб пополуднувати, і на п'ятнадцять хвилин, щоб повечеряти.
Вони не усвідомлювали, як довго працювали та скільки часу пройшло у світі, поза домом регістрів. Насправді їм здавалося, що час у світі зупинився й чекав на них.
Коли вони нарешті дійшли до десятої полички, п'ятсотої полиці, сотого ряду, — попадали від утоми на підлогу. Навколо них простягалося кладовище карток з епітафіями, замість камінних плит.
— Я вкрай пригноблений і розбитий! — бідкався регістратор. — Як я міг зробити таку грандіозну помилку? Загубити картотеку воєводи! Це ж немислимо. Я не міг такого зробити! Ніяк. Ніяк.
— То що тоді сталося з тою картотекою? — спитав Аліпій.
— Якби то я знав, пане-дію.
— А може, хтось викрав її.
— Що ви сказали?!
— Я сказав: може, хтось викрав картотеку воєводи.
Регістратор раптово зірвався на ноги, почав підстрибувати і реготати.
— Чого ви радієте? Чим ви тішитеся?
— Я знав, що ніколи в регістрах не помиляюся, сто разів казав вам, що я не міг зробити такої помилки!
— То що тоді сталося з картотекою?
— Я пригадав, пане-дію, що сталося! Коли ви сказали «може, хтось викрав картотеку воєводи», я відразу пригадав, що воєвода Степан забрав свою картотеку, щоб примостити її в родинному регістрі.
— То все дуже гарно, але скільки часу пропало.
— В домі регістрів час ніколи не пропадає.
— Як не пропадає? Чого ми досягнули?
— Досягнули впевненості, що я є правильною людиною на правильному місці. Що ніколи не помиляюся. А це в регістрах найсуттєвіше.
— А що мені тепер робити? — спитав зажурений Аліпій.
— Ідіть додому, пане-дію, і шукайте віллу воєводи. Вона зовсім близько. Кожна людина в містечку покаже вам дорогу. А я негайно візьмуся до впорядкування карток.
Коли Аліпій зайшов до вітальні, застав Явдоху в ліжку й кинувся до неї:
— Що з тобою, Явдошко?
— Це ти, Алипку?
— Я.
Вона розплющила очі:
— Ти такий обідраний… у тебе така довга борода, що я не впізнаю тебе. Іди поголися й викупайся в потічку. У скрині є чисте білля, штани й сорочка. Я все приготувала для тебе.
Аліпію приємно було вислуховувати наказування Явдохи. Вона наче знімала з його душі тягар, який гнітив його упродовж розшуків у домі регістрів. Він поголився, скупався в холодній воді, перевдягнувся і почув, як здоровий щем вливався в його мускули. Він розчесав своє довге волосся й пішов до Явдохи.
— Тепер я впізнаю тебе, Алипку. Ти такий гарний, що мені жаль залишати тебе.
— А куди ти вибираєшся, Явдошко?
— У пошуки. Прийшла й моя пора.
— У пошуки? Кого?
— Свого чоловіка. Я так довго чекала на тебе, аби сказати тобі, що я була щаслива з тобою.
— Я також був щасливий…
— Але прийшов мій час. Я залишаю на тебе господарство.
— Ні, Явдошко, ні! Що я буду робити без тебе?
— Будеш шукати наречену.
Явдоха відійшла так природно й так гарно, як і жила. Аліпій поховав її поблизу потічка, щоб вона слухала його журчання і знала, що діється у світі хлібів, трави і квітів. Тоді замкнув двері, причинив хвіртку й пішов шукати віллу Нареченої.