Шлях по берегу Катуні був мені відомий, і я відпустив тут же, в Каянчі, свого провідника. В середині наступного дня я вже в’їжджав на невисокий, але крутий кам’янистий підйом. З нього переді мною відкрилась залита сонцем рівна поверхня устя ущелини, на якій золотилось хлібне поле. Декілька нових будинків, виблискуючи світло-жовтим деревом, розташувалось на краю лісу. Там, де високі стовбури модрин утворювали невеликий виступ, оточуючи поляну з соковитою травою, вкриту яскравими крапками півоній, стояла велика будівля. Все точно відповідало описові каянчинського вчителя, і я впевнено направив коня до будинку художника Чоросова.
Я сподівався побачити буркотливого діда і був здивований, коли на ганок вийшла жвава, худорлява брита людина з швидкими й точними рухами. Тільки придивившись до його монгольського обличчя, я помітив зморшки на запалих щоках та на опуклому високому лобі й велику просідь у шорстких вусах і волоссі, що стирчало йоржиком. Я був зустрінутий люб’язно, але не скажу, щоб радо.
За обов’язковим чаєм я, як то кажуть, виклав художникові душу, чи, вірніше, те, що запало в неї після недавнього високогірського мандрування. Напевно, Чоросов повірив щирості мого захоплення. Він став привітливішим, у нас зав’язалась дружня розмова.
Після чаю він повів мене в майстерню. Простора необклеєна кімната з великими вікнами займала половину будинку. Серед багатьох етюдів і невеликих картин вирізнялась одна картина, до якої мене якось зразу потягло.
Чоросов сказав мені, що це варіант картини «Дени-Дер» — «Озеро гірських духів», яка знаходиться в одному з сибірських музеїв. Я чув про неї, але раніше не бачив її.
Я опишу цю картину по можливості докладно, тому ідо вона буде мати важливе значення для розуміння дальших подій. Невелике полотно, шириною не більше метра, в простій чорній рамі, світилося в променях вечірнього сонця своїми чистими фарбами. Синювато-сіра гладінь озера, що займало всю середню частину картини, дихала холодом і мовчазним спокоєм. На передньому плані, біля каміння на плоскому березі, де зелений покрив трави змішувався з плямами чистого снігу, лежав стовбур кедра. Велика голуба крижина приткнулась до берега біля самого коріння зваленого кедра, а дрібні крижини і велике сіре каміння відкидали на поверхню озера то зеленуваті, то сіро-блакитні тіні. Два низьких, пошматованих вітром кедри здіймали вверх густе гілля, мов підняті до неба руки. На задньому плані прямо в озеро обривались білосніжні кручі зазублених гір зі скелястими ребрами фіолетового і пальового кольорів. У центрі картини льодовиковий трог, наповнений сліпучим снігом, спускав в озеро вал блакитного фірну, а високо над ним здіймалась алмазна тригранна піраміда, від якої вбік вився шарф рожевих хмар. Лівий край долини трогу становила гора у вигляді правильного конуса. також майже цілком одягнена в сніжну мантію Гора стояла на широкому фундаменті, камінні уступи якого велетенськими сходами спускались до дальнього краю озера.
Від картини так і віяло тою відчуженістю й холодною виблискуючою чистотою, яка підкорила мене при переході по Катунському хребту. Я забув про всю решту картин і довго стояв, вдивляючись в справжнє обличчя Алтайських білків, дивуючись з тонкої спостережливості людей, що дали озеру ім’я «Дени-Дер» — «Озеро гірських духів».
Чоросов, примружившись, поглядав на мене, задоволений справленим враженням.
— Де ви знайшли таке озеро, Григорію Івановичу? — спитав я. — Та чи існує воно насправді?
— Озеро існує. І, повинен сказати, воно, звичайно, краще, ніж тут, — відповів Чоросов. — Ну, а знайти це озеро нелегко.
Художник допитливо подивився на мене й продовжував:
— Ви, мабуть, не знаєте, які легенди в ойротів пов’язані з цим озером?
— О, мабуть, цікаві, якщо вони так поетично назвали озеро!
Чоросов перевів погляд на картину.
— Ви на картині нічого особливого не побачили? — спитав він. — Частіше не помічають…
— Отут, у лівому кутку, де гора конусом, — сказав я, — вибачте, Григорію Івановичу, але тут фарби здалися мені просто неможливими.