— Сама не світиться, але іноді, при великій концентрації світла, яке проходить, дає синьо-зелений відтінок. В розрідженому повітрі при електричних розрядах світиться зеленувато-білим світлом.
— Все ясно! Велике спасибі, любий!
— Стривайте, ви куди? Поясніть, в чім справа, — спробував затримати мене хімік, але так і не одержав від мене відповіді.
Через п’ять хвилин таксі привезло мене до будинку мого лікаря. З заклопотаним виглядом добрий старик вийшов в прихожу, впізнавши мій голос:
— Що трапилось? Знову серце пустує?
— Ні, все гаразд! Я на хвилинку. Скажіть, які основні симптоми отруєння ртутним паром?
— Мм… взагалі ртуттю — зараз подивлюсь… Заходьте.
— Та ні, я на хвилиночку…. Подивіться швидше, дорогий Павле Миколайовичу.
Старик пішов у кабінет і через хвилину вийшов до мене з розкритою книгою в руці:
— От бачите, пара ртуті: падіння кров’яного тиску, сильне збудження психіки, часте, переривчасте дихання, а далі смерть від паралічу серця.
— От це чудово! — мимоволі скрикнув я.
— Що чудово? — здивувався лікар. — Така смерть?..
Тепер я був певен, що весь хід моїх думок, безумовно, вірний. Як тільки я повернувся додому, я відразу ж подзвонив по телефону начальникові свого главку і сказав, що в інтересах нашої роботи я негайно повинен їхати на Алтай. Я попросив відпустити зі мною Красуліна, молодого дипломника, фізична сила і добра голова якого були дуже потрібні мені при моєму все ще хворобливому стані.
В кінці травня вже можна було безперешкодно досягти озера. Саме в цей час я вийшов з селища Іня на Чуйському тракті з Красуліним і двома досвідченими робітниками-тайговиками.
Я пам’ятав всі поради художника про шлях, що ми мали пройти, а крім того в боковій кишені у мене лежала стара розтріпана записна книжка, в яку я записав в свій час зі слів Чоросова докладний маршрут.
Коли мій маленький загін розставив ввечері палатку в усті долини, проти схожої на вила сухої модрини, я не без хвилювання відчув, що завтра ствердиться вірність моїх припущень. Красуліну передалось моє хвилювання, і він підсів до мене на горбик, де я сидів, задумливо споглядаючи рогату модрину.
— Володимире Євгеновичу, — тихо почав він, — пам’ятаєте, ви обіцяли розповісти про мету нашої подорожі, коли потрапимо в гори…
— Я маю надію, Боря, не пізніше, ніж завтра, виявити велике родовище ртуті, — можливо, частково самородної, — сказав я. — Завтра побачимо, правий я чи ні. Ви знаєте, що ртуть зустрічається частіше в своїх родовищах в розсіяному вигляді, в малих концентраціях. Велике родовище з багатою наявністю ртуті відомо тільки одне в світі — це…
— Альмадена в Іспанії, — сказав Красулін.
— Так, вже багато віків Альмадена постачає ртуть півсвіту. Одного разу там навіть було знайдено малюсіньке озеро чистої ртуті. Краплі ртуті і до цього часу стікають в рудниках Альмадени. Так ось я й сподіваюся знайти тут щось подібне… Що там цілі скелі майже цілком складаються з кіноварі, в цьому я впевнений, якщо тільки…
— Але, Володимире Євгеновичу, якщо ми знайдемо таке родовище — це переворот у всій ртутній економіці!
— Авжеж, любий! Ртуть — це найважливіший метал медицини і війни. Ну, а тепер спати! Завтра встанемо, коли буде ще темно. Здається, день буде хмарний, а нам цього й треба.
— Чому саме важливий хмарний день? — спитав Красулін.
— Тому, що я не хочу отруїти всіх вас та й самому отруїтись. Пара ртуті — не жарт… Безумовно, що відкриття цього родовища затрималось на сотні років саме з-за згубних властивостей ртутної пари. Завтра ми поборемося з гірськими духами, а там побачимо…
Серпанок рожевого туману оповив гори. В долині посутеніло. Тільки гострі вершини білків ще довго світилися в невидимому нам промінні сонця. Потім і вони погасли. Я все ще сидів, курячи коло багаття, але кінець кінцем подолав своє хвилювання і ліг спати.
Всі події наступного дня запам’ятались мені чомусь уривками.
Ясно врізалося в пам’ять велике, зовсім плоске дно долини між третім і четвертим озерами. Середина долини лежала рівним зеленим килимом моховитого болота, де не було жодного деревця, і тільки на краях її височіли великі кедри. Позбавлені гілок з одного боку, вони тягнули могутні гілки в бік Озера гірських духів, схожі до темних величезних прапорів на високих стовпах. Низькі важкі хмари швидко проносились над ними. Четверте озеро було невелике й кругле. З голубувато-сірої води, вкритої брижами, стирчало пасмо гострого каміння. Перебравшись через них, ми потрапили в густі зарості кедрового сланцю, а ще через десять хвилин я стояв на березі Озера гірських духів. Попелистий колір суму лежав на воді й снігових схилах гірського пасма. Однак я відразу впізнав храм гірських духів, що вразив мою уяву кілька років тому в студії Чоросова. Добратися до скель, що вилискували сталлю коло підніжжя конусовидної гори, виявилось нелегкою справою. Проте всі труднощі були нами вмить забуті, коли геологічний молоток, брязкаючи, відбив від ребра стрімчака перший важкий кусок кіноварі. Далі скелі знижувались скошеними східцями до невеликої западини, над якою вився легкий димок. Западину заповнювала каламутна гаряча вода. Навкруги з глибоких ущелин били гарячі джерела, оповиваючи туманною завісою краї западини.