Селище Кочмес. Довкола — тундра, ялинові ліси. Почалися хурделиці, медичний табір занесло снігом аж до верхівок колючих дротів.
В шпиталі я зустрів багато розумних і хороших людей, особливо кілька литовців (запам'яталися імена: Альгирдас, Вацлавас). Вони були веселі, пісенні, оптимістичні. Дружба з ними допомогла мені вернутися до нормального фізичного стану може значніше, ніж пристойне харчування.
Досі пам'ятаю пісню, яку вони щодня співали, як рефрен:
Всім єством я відчув, наскільки ця пісня пророча — й запам'ятав її на все життя.
Отямившись від дистрофії, я почав замислюватися про втечу] Втеча марилася мені вдень і вночі. Череп лускався від розмаїтих планів. Я почав шукати спільників. Литовці підтримали. Ми планували використати сніговий буран, щоб непомітно перебратися крізь заборонену зону. А там уже сподіватися, покладатися на долю і щастя. Можливо, забратися у вагони з вугіллям, що пливло потоком з Воркути, можливо, перевдягтися, загримуватися і сісти у звичайний пасажирський вагон. Пізніше я збагнув, наскільки всі наші плани були химерні й марні…
Одної ночі мені привиділося, ніби я перебуваю у тюремній фортеці з височезними чорними стінами. Понуро, моторошно. На мені дивне вбрання, про яке я ніколи не думав — гіматій, золототкана риза, в руках кадило і чомусь факел. З кадила пливе фіміам він приємний, але задушливий. Паморочиться голова, не можна зосередитися. А мені конче треба знати, чому я тут, що роблю, навіщо вбраний в такі незручні шати?
Відчуття таке, що минають роки. І зненацька блиснула думка, що мене отруїли вороги, одягли в невластиве для мене вбрання, змусили служити чужу службу.
Я кинув додолу кадило, почав зривати золототкане вбрання. І тоді почувся стук копит, поруч з'явився білий кінь з вогненною гривою, повністю осідланий. Смолоскип в моїх руках спалахнув буйним полум'ям, осяявши подвір'я в'язниці.
Я вискочив на коня, відчув себе в сідлі впевнено і зручно. Кінь заіржав і кинувся галопом прямо на стіни, я чомусь знав, що так треба.
Раптом позаду почулося ревище:
— Зупинися! Зупинися! Не втікай! Я все прощу! Ми домовимося! Ти станеш господарем цього замку! Зупинися!
— Нізащо! — крикнув я, оглядаючись.
Мене переслідувала страшна потвора з рогами, багровими очима, полум'я пирскало з її пащі. Під нею був могутній кінь якогось моторошного забарвлення — криваво-чорного.
У видінні було відчуття, що переслідування триває довго-довго, може, навіть віки. Потвора все ближче. Ось-ось вона схопить мене. Тоді, обернувшись, я вдарив смолоскипом по страхітливій морді. Почулося ревище. І все зникло.
Довкола красувалися заквітчані луки, золотисті поля пшениці, синє небо. Ні душі. Тільки тиша пливе у просторі. Від фортеці не лишилося й знаку…
…Це видіння додало мені снаги, щоб прискорити втечу. Я зрозумів сон, як підтвердження власних намірів — розірвати кільце рабства. Лише значно пізніше, вже на схилі віку, прийшло прозріння, що той далекий сон-пророцтво мав незмірно глибше значення, ніж прагнення до банальної втечі з табору.
А потім закрутилося колесо долі. Напевно, хтось шепнув чекістам про мої плани втечі, і мене миттю перекинули в режимний табір Кажим, посадили в камеру до бандитів, убивць та злодіїв. Незабаром я дізнався, чому це сталося…
Як тільки я переступив поріг камери, одразу ж зрозумів, що потрапив до «отпетых», як називали безнадійних рецидивістів, грабіжників, котрі не лише розминулися з прийнятими нормами співжиття, а й кожним кроком ігнорували такі норми.
Кільце безжальних очей свердлило мене, оцінюючи, зважуючи невідомими мені терезами. Всі мовчали. Поза спиною в мене котився холодок. Один із в'язнів (він сидів біля заґратованого вікна) — плечистий, суворий — кивнув мені, показав місце біля себе.
— Як звати? Я назвався.
— За що тебе сюди?
— Не знаю. Не казали. Може, хтось щось настукав…
— Угу, — мугикнув «пахан», а це був саме головний серед рецидивістів. — Настукав, кажеш. Сідай, похрюкаємо…
Я приземлився, розстеливши куфайку.
— Романи знаєш? — запитав «пахан».
— А що вам подобається?
— Щось про любов, пригоди. Якщо знаєш — давай, наярюй…