Ми попрощалися, а шапку й пальто злодії за кілька днів украли, витягнувши у мене сплячого з-під узголів'я.
Суворова раптово взяли на етап. План з повітряною кулею тріснув, як мильна булька. Незабаром до мого задуму приєднався коваль з Чернігівщини. Звати його було Яковом, прізвище забув. Присадкуватий, сильний, експансивний, він безоглядно повірив у мою концепцію долі. Якщо доля судила втекти — втечемо, казав я. Якщо ні — загинемо.
Він згоджувався. І сам запропонував план — божевільний до краю: перекинути увечері дошку з першої смуги забороненої зони на основну, високу. А потім вибратися по тій дошці, стрибнути на зорану смугу, де бігають собаки, і дати драла в степ. Доки вартові отямляться, ми будемо далеко. А щоб собаки не взяли сліду, дістанемо гасу, змажемо підошви.
Гасу не вдалося дістати, вирішили за зоною прив'язати до підошов пучки свіжого полину, щоб заглушити слід. Призначили день, за прогнозом того вечора мала початися гроза.
Тієї ночі мені приснилося вражаюче видіння. Але я досі певен, що це не був сон. То був прорив у якусь глибинну реальність, де зароджуються й вирішуються людські долі. Приснилося мені таке.
Стоїть навпроти мене рідна мати з дитям на руках. Це дитя — я. Разом з тим я знаю, що це Мати Божа. Дія відбувається в тій зоні, де я тоді перебував. Мати — молода, синьоока, русява, така, як на давніх фотографіях, — пригортає немовля до себе і просить: — Розкажи про долю моєї дитини. Ти вже пережив, знаєш, що з тобою відбулося. Я хочу знати все…
Я почав їй оповідати про своє життя. Про Херсонщину, де я народився, про потріскану землю, де тато катав мене на велосипеді, про повінь тридцять другого року в Києві, коли розпочалася голодовка, про страшні дні тридцять третього у Кийлові, коли ми з сестрою ледь-ледь вижили завдяки зусиллям батька й матері. Потім про пізніші роки — щасливіші, коли ми навчалися й мужніли. Нарешті, загриміла страшна війна. І тут я відзначив, що дитя, що було на руках Матері Божої, вже щезло і моє життя блискавично проноситься у просторі-часі, ніби грандіозний фільм. Містерія захопила фронт, повернення з війни, навчання, арешт, суд. І ось я знову стою в зоні табору і оповідаю останні кадри життєвого кіно.
— При спробі втекти, — кажу я Пречистій Діві, — мене вбили у забороненій зоні.
Виникає це зловісне видіння. Я вибираюся на дошку, хитаючись, іду по ній і… падаю вниз. Постріли, мов полум'яні жала, пронизують мене з двох боків. І все щезає…
Мати Божа заплакала, обняла мене і прошепотіла на вухо:
— Перший раз ти загинув, а вдруге я врятую тебе… Після пробудження слова Пречистої цілий день переслідували мене. Я розповів сон Якову. Він твердо заявив:
— Тікаємо нині. Мати Божа сохранить!
Коли настав вечір, на зоні спалахнули лампи. З півдня наступала гроза. В'язні прогулювалися по «проспекту Сталіна» (так називали своєрідну вулицю між бараками і забороненою зоною). Ми витягли з напівзбудованого бараку дошку (метрів шість довжини), помолилися Матері Божій і рушили до зони. В'язні дивувалися, запитували:
— Куди це ви?
— На свободу, — просто відповів я.
Все довкола завмерло. Ніби зупинився час. Хвиля страху прокотилася в грудях. Та ми діяли, ніби автомати. Розгойдавши дошку, перекинули її на основну зону. Загуркотіло, забряжчало. Але все пройшло вдало. Яків виліз на дошку, балансуючи, перебрався до колючої загорожі в центрі, і стрибнув униз. Незабаром пітьма ковтнула його.
Диво дивне: все довкола мовчало. Мертва тиша. Собаки теж не гавкали, що було немислимим: вони скаженіли навіть тоді, коли в'язні наближалися до першої смуги «запретки».
Я вибрався на дошку, роздерши холошу об колючий дріт. Ноги зрадливо тремтіли. Пройшовши кілька кроків, я захитався і впав на зорану смугу. Перед очима загорівся сон: постріли з двох боків і смерть!
Зірвавшись на ноги, я кинувся на загорожу, намагаючись підтягнутись. Це був божевільний крок. Тоді я метнувся назад, переліз у зону і знову вичарапкався на дошку. Майже поповзом добрався до головної смуги і стрибнув, скоріше звалився, вниз. Чітко пам'ятаю; праворуч від мене за півметра стояв ланцюговий пес, страшна вівчарка, і, дивлячись десь убік, позіхала. Вона не бачила мене. Не бачили мене, як пізніше виявилося, і «попки» — тобто вартові. Мати Божа виконала обіцянку…
Я перескочив ще кілька «запреток» і пірнув у кущі. Яків схопив мене в обійми і почав термосити.
— Я тут переживав з-за тебе! Що це ти, як сопляк, упав з дошки!
— Годі! — скомандував я. — Гайда!
Ми почали бігти, інколи оглядаючись назад. Лише за кілька годин на обрії загорілися ракети. Ми зрозуміли, що втеча розкрита. Другого дня нас засікли літаки-кукурузники, вигулькнувши раптово з-за сопок. Ми залягли в кущі карагачу, але було пізно.