Восени з Верховного Суду в Москві прийшов папір. Повідомлялося, що нам з Яковом замінили статтю «контрреволюційний саботаж» на звичайну «втечу». За втечу належало тільки три роки, а оскільки наші строки були більші, то присуд за втечу поглинався попереднім вироком. Тобто, додатковий термін відкидався, якщо не рахувати того, що ми рік пробули на каторзі.
Мене одправили в «звичайний» табір Батик. Якова й Юліана кудись в інше місце.
Батик — сільськогосподарська колонія. Тут сіяли пшеницю, вирощували картоплю, помідори, огірки. Своєрідний радгосп, тільки під конвоєм.
У тому таборі я зустрів талановитого поета Івана Хоменка. Ще в сорок шостому році я був свідком його виступу на літературній студії в Спілці письменників у Києві. Івана критикували, він люто нападав на «продажних поетів» і зі скандалом залишив «гадюче зборище».
Хоменку дали двадцять п'ять років за «намір убити Кагановича». Чи був якийсь сенс у цьому вироку, не знаю. Чекісти уміли майструвати обвинувачення на кшталт: хотів прокласти тунель через Льодовитий океан, щоб передати державну таємницю агентам ЦРУ. Так що ніхто не дивувався таким юридичним опусам.
Іван вдень і вночі віршував. Поезія лилася з нього, як весняний потік. Він читав мені напам'ять величезну поему «Богдан Хмельницький», драму «Смерть Сталіна», безліч байок та лірично-пісенних текстів. Справді, то був поет «волею Божою».
Одного разу до табору завітав генерал з Гулагу (головного управління таборів). Він щось варнякав в'язням про соціалізм, про те, що відбувається демократизація в країні, що нам треба працювати в ім'я торжества Революції краще й більше, тоді наша доля покращиться і, можливо, ми раніше повернемося додому.
Я не стримався, виступив з різким зауваженням, що мрійники-соціалісти минулого ніколи не прагнули суспільства справедливості з тюрмами, таборами і масовим знущанням. Що треба казати не про «соціалізм», а про поліцейську державу.
А Хоменко нахабно одягнувся у вишиту сорочку, змайстрував з невеликого кавуна булаву, проголосив себе «гетьманом» і рішуче підійшовши до начальника з Гулагу, гостро запитав його:
— У тебе яке звання?
— Генерал-майор, — непевно осміхаючись, мовив гість.
— А я — гетьман Війська Запорозького Іван Хоменко, — гаркнув поет. — Зняти кашкета!
Генерал сполохано зняв кашкета, а Хоменко гукнув:
— Лисий! Значить — берійовець! Бити його!
І з розмаху вдарив генерала по лисині булавою. Кавун розлетівся, гість накивав п'ятами. Івана запроторили до карцеру. А мене за кілька днів повезли до спецтабору під Караганду.
Начальник табору майор Каплан (казали, що він буцімто син фанні Каплан, убивці Леніна) чомусь зненавидів мене з першого погляду. Коли ми зустрічалися в зоні, його руде волосся ставало ще червонішим, морда багровіла, ряботиння чорніло. Він звелів мені чистити всі туалети табору. Я відмовився. Тоді Каплан запроторив мене на десять діб у карцер. Я оголосив суху голодівку і написав заяву прокуророві Карагандинської області. Хлопці намагалися передати мені хліб та помідори до камери, але я відмовився, бо звик тримати голодівку чесно.
Прокурор не приходив. У мене були передчуття великих змін. У просторі чулася музика, цілі ораторії. Малювалися образи фантастичних книг. Саме тоді виник сюжет повісті «Поза часом і простором». Героя названо було Генріхом Барвицьким, але всі ті дивні події відбувалися зі мною, у захоплюючих видіннях. Політ до Сиріуса, пошук небесної коханої, зустріч вогненноволосої жриці на далекій планеті у сузір'ї Великого Пса. І дивне знання того, що це моя давня Вітчизна, що я тут був, жив, що звідти прибув на Землю, що в мені дрімають втаємничені зерна забутого знання, які треба розбудити…
Там, у карцері, мені приснився віщий сон. Ряди бараків, обплутаних колючим дротом. Це був табір, але я знав, що це вся Земля зосереджена за огорожею. Вікна бараків були розчинені, звідти линули пісні, гриміла лайка, лунали стогони й жалі, молитви і ревище знавіснілих юрб.
Мимо тих вікон проходила убога старчиха. Я знав, що то була Божа Мати. Вона простягала руку до бенкетуючих і мовчала. Проте ніхто їй не давав милостині. Навпаки, чулися гидкі слова, прокльони, зневажливі репліки:
— Йди геть? Старчиха! Гуляща! Покритка! Нема для тебе нічого! Пречиста, лагідно всміхалася, йшла далі, не промовляючи й слова осуду. Проте ніхто не дав їй ані крихти, лише інколи п'яниці кидали в неї огризками кісток, маслаками.
Сльози жалю душили мене, і коли Мати Божа наблизилася, я вивернув усі свої кишені, поклавши до її долонь гроші, шматок хліба, цукерки, якісь папери, сірники. Коротше, в мене нічого не лишилося, все забрала вона.