Чи, може, для нього вся містерія земної мандрівки була тільки малесенькою часткою вічних польотів у Безмежному Царстві Батька?
Лицарі теж, мов діти, заворожено милувалися вічним дивом — багаттям і вливали до тієї світоносної ріки вогняний струмінь бойової пісні:
Марусі здавалося, ніби склепіння Дивокола розкривається, і чиясь незрима Рука ніжно торкається її чола, гладить косу, а тепла хвиля нетутешньої любові струменить крізь серце, щемким леготом пашить на щоках. Мабуть, і Дитя відчуло подих Тайни, бо тісно пригорнулося до матері, обняло рученятами її шию і завмерло, щасливо заплющивши очі…
Тим часом каша умліла, лоскочучи нюх лицарям. Всі дістали Дерев'яні ложки, вручили таку ж Марусині, і почалася трапеза під поглядом вічного Дива.
Івасик поворушився, заплямкав губами. Отаман Гора завважив те, усміхнувся.
— Лицар просить каші. Зважай на те, Марусю…
— Рано йому ще, — несміливо заперечила дівчина.
— Звідки відаєш? Божому Синові видніше, — чи то жартома чи серйозно одвітив отаман.
Маруся постудила кашу в ложці, піднесла хлопчикові. Він сьорбнув, плямкнув, вдоволено замугикав, стрибаючи на руках матері.
— Ого! — радісно загомоніли лицарі. — Козак росте! Знацця, й на небі кашу варять? Атож! Козаки, що впали в герці, прямують до Бога-Рода! Мабуть, навчили й Отця Найвищого готувати лицарську їжу!
Так, в жартах і веселощах, під звуки пісень та гомін хвиль славутинських, під надійним захистом хортицьких воїв, пливло Зоряне Дитя з Матір'ю Судженою до заповітних порогів.
А коли завирував потік під днищем байдака, коли замиготіли гострі камені обабіч бортів, і в повітрі встала хмара водяних бризок, виграючи на сонці веселками-райдугами, Маруся тривожно запитала отамана Гору:
— Може, краще зійти мені з хлопчиком на берег? Мені боязно! Не дай Боже, трапиться нещастя…
— Ти гадаєш, Боже Дитя не має захисту того, хто послав його? — з подивом запитав отаман Гора. Прозорі очі лицаря дивилися на Марусю по-дитячому довірливо й вимогливо. — Ти ж сама знаєш, що не торкнеться його ніщо зле, доки…
— Доки? — майже нечутно озвалася дівчина. — Доки що?..
— Доки не здійсниться воля Рода-Бога, — твердо мовив лицар,
— Він ще немовля, а ти вже віриш йому, — з подивом сказала Маруся.
— І віритиму довіку, — кивнув Гора. — І всі русичі віритимуть, доки будуть воями. Бо ми в серці такі ж діти, як і він… Отож, вибирай, Діво! Виходиш на берег чи прямуєш з сином через пороги?
Маруся зважувалася лише мить. Потім відчайдушно скрикнула:
— З ним через пороги! І довіку!
— Славно, славно! — кивнув отаман, міцною рукою спрямовуючи байдак у вируючий потік поміж хижими скелями.
Кам'яні зуби миготіли обабіч шляху з жахаючою швидкістю. Вода вирувала, лютувала, водоспади гриміли. Маруся загорнула дитя свитиною, щоб воно не бачило скаженої круговерті порогів. Та синок невдоволено загукав, випростовуючись з-під затишку, заворожено спостерігав ревище переможної стихії. Коли байдак судорожно танцював на запінених верхів'ях бурунів та хвиль, Івасик радісно скрикував і махав рученятами. В такі хвилини дівчина спостерігала замилування в погляді отамана Гори, і не могла збагнути, від чого блищать його очі — від бризок води чи втаємниченої сльози розчулення?
А коли байдак, поминувши пороги, велично-спокійно поплив спокійною водою, старий лицар тихо запитав дівчину:
— Тепер ти зрозуміла?
Вона щасливо кивнула, вдячно поклавши ніжну долоню в мозолясту руку отамана.
— Не ховай його від грози і блискавиці. Його шлях — крізь небезпеки і перепони. Пам'ятай, дівчино…
— Я не забуду, — майже нечутно мовила вона.
Марусю з сином залишили на затишному островку біля самої Хортиці: туди, в твердиню воїв, вхід для жінок був закритий. Отаман Гора доручив старій бабі, господині невеликої землянки, доглядати дитя й дівчину, звелівши зачекати кілька днів, доки він домовлятиметься з колом характерників, як бути далі.