Наглядачі схопили мене і почали виламувати руки. Я змагався, як звір. Несамовита лють потрясала тіло. Проте переважаюча сила робила своє. Жорстокі пальці роздирали мої вуста, щоб вставити до рота так звану «грушу», через отвір у якій всовується в стравохід шланг для штучної годівлі.
Я задихався. Відчув, що вони мене розтерзають. А лікарка, тримаючи мене за руку, рахувала пульс, і садистично посміхалася.
— Можна, можна, — співала вона. — Серце витримає… І тут пролунав Голос Мовчання:
— Треба дочекатися зоряної ситуації… Я простогнав:
— Годі, фашисти! Я прийму їжу.
Вони відпустили мене. Я проковтнув чашку манної каші і був відведений до камери. Одразу ж ліг на ліжко і вражаюче видіння полонило свідомість…
Я стояв під скелею, а в зоряному небі палахкотів багряними вогнями страхітливий монстр: титанічний череп з шоломом Марса. В очницях небесного черепа, між вишкіреними зубами, в щілинах іскрилося, мерехтіло криваве полум'я. Я відчував, що потвора уособлює сваволю, глум, війну, муку, наругу, жорстокість, нещадність, її жахаючі очі шукали мою постать на Землі і голос черепа відлунював у просторі:
— На палю! На палю! На палю! — І додавалося моє прізвище. А потім знову:
— На плаю! На плаю! На плаю! — І я знав, що плая, плай, полонина — це велелюддя, це майдан для глуму, це привселюдна розправа. Було відчуття, що не можна допустити, аби очі потвори глянули в мої очі, бо тоді буде біда. І я разом з якимись друзями звивався поміж скелями та переходами, уникаючи дивитися на небесного деспота.
Зненацька в небі щось сталося. Яскраво спалахнули сузір'я. І були вони не такі, як на астрономічному атласі, а ніби намальовані давніми зореглядами — у вигляді живих істот: Риби, Скорпіона, Стрільця, Діви, Овна, Тура, Близнюків, Рака, Лева, Козерога, богині справедливості з Терезами в руках…
Сузір'я несподівано атакували багряного монстра. Він зіщулився і заричав.
Ще одна атака. Потвора стала дрібненькою і смішною. Ще один удар. І небо стало чисте, величне, тихе. І сузір'я опустилися на Землю і почали об'єднуватися з людьми, рослинами, тваринами, птахами. Над Планетою полинула мелодія вражаючої зладованості й радості…
Я отямився від того видіння. Заґратоване вікно було на своєму місці, але Голос Мовчання сказав:
— Це буде. Дістань Щит Терпіння. Вилікуй серце мандрами у давні пригоди. Пройди ще раз стежками Зоряної Дитини. Там ти знайдеш відповідь на все, що вимучує тебе нині…
У подальші роки було всього — знущань, сумнівів, лукавства ворогів та «друзів», зради, пошуків у царстві Духу й Розуму, — але оте апокаліптичне видіння нагадувало мені, що особисту долю неможливо відокремити від грандіозного потоку вселюдської долі, що велична хода Зоряного Зодіаку неухильно наближає ВСЕ і ВСІХ до вирішального Герцю Теосу й Хаосу, Творення й Руйнування, Любові й Злоби, і єдине, чого не слід губити — це певності в Перемозі Духу Життя…
Покотилися над непомітною землянкою місяці, роки. Хлопчик під наглядом Марусі та баби Вітослави виростав, мов у казці. Не минуло й року, як він уже розмовляв, прудко бігав, був допитливий і кмітливий. Сини бабині часто брали Івася на рибалку, і він лежав горілиць у човні на пахучому сіні, дивлячись у зоряну глибину Дивокола.
— Що то? — пошепки запитував хлопчик у рибалок.
— Де? — дивувалися вони.
— Вгорі. Таке гарне. Що то?
— Зорі, Івасику.
— Що таке — зорі?
— Божі очі. То Бог дивиться на землю, щоб вона щаслива була.
— Хто такий Бог? — допитувався Івась.
— Наш Небесний Батенько.
— І мій?
— Аякже. Твоя мама казала, що ти прилетів з Неба. Отож тебе й послав Небесний Батенько…
Замовкає хлопчик, радіє. А вдома запитує маму:
— Хлопці бабині казали, що я прилетів з Неба. Так було, мамусько?
— Правда, синочку, — ласкаво каже Маруся. — Спочатку майнула зоря у небі, а потім я знайшла тебе поміж квітками…
— То Батенько з Неба послав мене до Тебе?
— Еге ж. Куди ж іще? Він знав, куди тебе послати.
— А навіщо?