— Нині — іспит для сина. Не тримай його. Рука Бога-Рода над ним.
Коло мудреців зібралося на березі Славути. Сонце схилялося до заходу, води — спокійні, умиротворені прослали червону стежку до обрію. Старий характерник пройшов між рядами своїх помічників, ступив на прозору воду потоку і рушив від берега. Рідина вгиналася під стопами старого, але тримала його надійно. Він повернувся обличчям до берега, уважно глянув на Івасика.
— Синку, — владно мовив характерник, — хочеш ходити по воді?
— Хочу! — щасливо гукнув хлопчик.
— Хочеш і можеш! — урочисто запевнив старий мудрець. — Іди! Івасик, сміючись, побіг по хвилях до характерника, оббіг довкола нього, вернувся на берег і щасливо крикнув:
— Мамцю! Ти бачиш — я вмію. Тато з неба помагає мені. Тепер зміюка не зашкодить мені…
— Добре, синку. Добре, — крізь сльози мовила Маруся. — Ти славний син у Тата. Він радий, що ти такий…
Протягом року характерники часто забирали хлопчика для жорстоких іспитів. Він не лише ходив по водах, а й піднімався у повітря, проходив крізь стіни та камінь, перебував серед вогню, ставав невидимим.
А коли минули зимові хуги, і знову Славута з гуркотом скинув з грудей крижаний панцир, і заспівали жайворони у небі, старий характерник сам приплив до землянки баби Вітослави і залишився з Дівою та Сином для прощальної розмови. Він так і сказав:
— Свята Діво! Це прощальна розмова. Може, ми вже й не побачимося в Яві, аж доки не перейдемо в Прав.
— Чому, батечку? — з острахом запитала Маруся. — Куди я маю з сином подітися? Нам гарно тут…
— Знаю. Проте воля Рода-Бога інша. Невже гадаєш, Небо посилає Сина свого для того, щоб він бавився іграшками поміж тлумом людським? Ти пам'ятаєш, які знаки були біля твого сина? Серце Дитини, Меч Воїна, Крила Орла. Серце Дитини дарується, щоб розтопити заснулі серця, Меч Воїна, щоб здолати морок і руїну, Крила Орла — для небесного польоту. Слухай, голубонько, я передаю тобі Волю Дивокола, це — Голос Бога-Рода…
Ти вирушиш морем в далекий край. Матимеш супровід. Тлумачі навчать тебе і сина мові того краю, де будеш жити. Стань близькою тим людям, прийми їхню віру, намагайся збагнути. Івасик теж має стати таким, як довколишні народи…
— Навіщо? Навіщо? — простогнала дівчина.
— Треба, — суворо сказав характерник. — Лише твій син зрозуміє, яка зла сила зріє в тому краю. Лише він розвіє ті хмари, що можуть погасити світло для всієї Ойкумени. Не турбуйся, він знатиме. Небесний Вітець не покине його. Ми — теж…
— І це має статися невідступно? — скрикнула Маруся.
— Невідступно, — владно мовив старий мудрець. — Те, що освячене Богом, не зруйнується людьми…
Слово третє
У ПАЩІ ЗМІЯ
Квітень торкнувся ніжними пальцями до неосяжних просторів степу і прадавньої Гілеї — лісового царства понад берегами Чурного Моря. Заквітувала земля, народила з лона щедрого потоки смарагдових самоцвітів трав, чагарів та дерев. Радісними співами привітало птаство вічний шлюб Матері Лади і Батька Рода. Лелеки і лебеді, журавлі та чаплі ключами поверталися до рідних гнізд з чужинецького вирію, звеселяючи серця лицарів та оратаїв щасливими, привітальними згуками.
Лише Маруся не мала змоги позбутися смутку. Тяжкі передчуття гнітили серце, думи, немов гаддя, знесилювали тяму. Вона дала згоду старому характернику прийняти волю Великої Ради мудреців, проте материнська душа боліла, пручалася, протестувала. Чому? Навіщо? Покидати Рідний Край, прямувати у пащу зміюки?
А з таємничої глибини духу линуло мовчазне запитання: «А хіба ти відаєш, навіщо в той урочий вечір Небо зронило з грудей своїх блакитну зорю? Чи відкрита тобі Воля Батька Рода та Його Сина, котрий покинув радісні поля Дивокола і пірнув у наш задушливий світ?»