Та халепа не забарилася. Вже тоді, коли з гірського перевалу на обрії засиніло море і старший лицар, задоволено всміхаючись, повідомив Марусі, що мета подорожі близька, зненацька повернувся дозір, і хлопці задихано повідомили про озброєну погоню.
— Скільки їх? — суворо запитав Галабан.
— Близько п'ятдесяти…
— Всім в ущелину! Бережіть хлопчика і Марусю. П'ять воїв назустріч погоні, щоб затримати напасників…
Та не встиг старший лицар завершити свої розпорядження, як між кедрами з'явилися вершники, почувся стукіт копит та іржання коней. Галабан важко зітхнув, очі його потемніли. Він обняв Івасика, притиснув до себе.
— Бачиш, синку, хто скаже, де кого чекає смертонька люта? Ти хоробрий хлопчик, рятуйся разом з матінкою, а ми затримаємо ворогів. Даю вам трьох лицарів, вони доправлять до Йордану…
Івасик з-під лоба дивився на вершників, ніби й не сталося чогось лихого. Потім він смикнув Галабана за руку.
— А навіщо їм вбивати нас, дідо?
— Вони не вбити хочуть, а взяти в полон…
— А потім?
— А потім продати в рабство.
— А що це таке?
— Тяжка праця, синку, у чужинців. Краще того не відати…
— Але ж звідтам є дорога на волю?
— Може бути. Та хто ж теє знає?
— Я не хочу, щоб вас убивали. Краще піти в полон, — сказав хлопчик, ніби вві сні. — Так хоче мій Тато…
— Ти теж так волієш, Марусю? — спантеличено запитав Галабан. — Лицарська честь не дозволяє нам здатися ворогу…
— Я не відаю, батеньку, — простогнала Маруся. — Та вірю синочку…
— Може, й так, — нахмурився старший лицар. — Перед відплиттям мене попередили, щоб у смертну годину прислухалися, що скаже хлопчик. Дивно це, проте…
Вершники, побачивши, що гурт людей не втікає, розсипалися широким колом, сторожко наближалися.
— Дідо, — озвався Івась.
— Що, синку?
— Скажи їм, що не будете змагатися, коли дадуть слово — не розлучати нас із вами…
— Добре, скажу…
Один з вершників — чорнобородий, патлатий велетень — наблизився і гримнув хрипким голосом, щось запитуючи.
— Не розумію, — розвів руками Галабан.
Вершник знову закричав, тепер його збагнули всі, бо то було сирійське наріччя, що його вивчали навіть Маруся і хлопчик:
— Хто ви, звідки?
— З Гілеї, — спокійно відповів Галабан. — Ми подолали море і гори, щоб дістатися Сирії…
— Що вам треба, чужинці?
— Ось ця жінка з дитям втратила мужа, — імпровізував на ходу старший лицар. — Мандрівники, що прибули з азійських країв, повідомили, що бачили його в рабстві на сирійських полях. Любов повела її на чужину, щоб знайти мужа і батька. А ми — її родичі та друзі. Вірю, що воїни твої мають в серці повагу до такої великої любові, що не береже себе для рятунку друга…
Вершники весело заіржали, потрясаючи луками та мечами. Та чорнобородий суворо щось гукнув і вони замовкли.
— Ти воїн, а промовляєш, як мудрець, — схвально сказав чужинець. — Та кожен має займатися своєю справою. Що б сталося зі світом, якби вовк перестав ловити ягнят, орел зайців, лелека жаб? Є господарі, є раби, а є воїни, що постачають рабів для господарів. Ми — такі воїни. Мені до вподоби твої речі, та не можу я пропустити вас, бо вчинивши так один раз, я змушений буду зробити це знову й знову… Боги розгніваються і щаслива доля покине моїх воїнів…
— Мої воїни — хоробрі бійці, — спокійно мовив Галабан. — Нас голими руками не візьмете. Можете всіх побити, але й своїх втратите…
— Гарно мовиш, — похвалив чорнобородий. — Та краще буде, коли складете зброю. Самі лишитеся живими, і моїх воїнів пожалієте. Обіцяю продати вас в добрі руки. Звідти можна буде повідомити до рідних, щоб вас викупили…
— Це ганьба, — закипіли молоді лицарі. — Краще вмерти…
— Тихо, — важко мовив Галабан. — Ми не свою долю важимо, хай воля Рода діється. Синку, ти волієш, щоб ми здалися?
Івасик мовчки кивнув.
— Тільки хай поклянеться найвищим Богом, що не розлучить наш гурт…
Старший лицар повторив слова хлопчика. Чорнобородий якусь хвилину вагався, потім притуливши меча до грудей, повагом сказав:
— Будете разом і неушкоджені. Клянуся священним Вогнем. Коли зламаю слово — хай пломінь Сонця осліпить мене…
— Він вчинить так, як сказав, — мовив Івасик. Галабан звелів скласти зброю…
Чорнобородий розбійник дотримав слова. Він продав Марусю з дитям та дванадцятеро лицарів багатому сирійцю, який володів чималим шматом морського узбережжя і тримав кілька десятків рибальських однорем та вітрильників. Спочатку багач опирався, вважаючи умови для себе неприйнятними, та дізнавшись, що полонені добре знайомі з рибальською справою, згодився.