— Слово, промовлене тобою, Андрію, стало вже твоєю волею. Ти так зрозумів Голос Святого Духу. Я — інакше. Те, що задумав ти — вікове перебування в пустелі, доки проросте саджанець Учителя, — неприйнятне для мого серця. Моя душа неспроможна чекати впродовж віків. Ти чув, що промовив Єшуа про мене: перебуде, доки я прийду. Отже я таки діждуся Приходу улюбленого Учителя ще в житті. І маю цю Радісну Вість передавати людям Ойкумени!..
— Що ж, Іване, — сумно сказав я, — перебувай, доки прийде наш Улюблений до тебе. До нас Він давно прийшов. І вже на віки вічні. Нам не треба чекати Його Приходу, бо йдемо з ним щоденно до Батька Небесного… А потім — ти забуваєш, що у Бога один день, як тисячу літ, і навпаки… Хто скаже, коли сяйне над нами Небесна Блискавиця?
— Радісна Вість повинна звучати над світом, — вперто мовив Іван, дивлячись на зоряне дивоколо. — Навіть камені хай кажуть про подвиг Сина Людського. Зорі хай співають пісню про Слово Боже, яке стало плоттю. Слава Христова хай лине від оселі до оселі. А ти волієш чекати, доки виростуть якісь особливі душі, здатні повністю осягнути Місію Сина Людського!
— Посланцеві Неба потрібна не слава, — заперечив я йому, — а могутні птахи, здатні полетіти з Ним у Божу Оселю, щоб утвердити Нову Землю й Нове Небо. А для цього потрібне вікове терпіння і відчуття марності слави…
Так ми й не домовилися ні до чого з Іваном. Ми спорядили його в зворотну путь, давши надійний захист.
Старий характерник, дізнавшись про нашу розлуку, скрушно похитав головою. Трохи помовчавши, розважливо сказав:
— Лише юні етноси та марнолюбні душі жадають негайної слави. Слава — то свідоцтво малоліття. Зрілий муж полишає бучність проявлень, палаци й храми. Він іде в самоту й таємничість. Все велике й справжнє зростає в тайні. Згадаймо історію: всі великі царства гинуть, як нічні примари. Хтось скаже: вони віками
трясуть Ойкумену! Та що таке вік людський супроти віку Божого? Рим, Єгипет мурують храми й ристалища часу на забаву. Є в еллінів міт про Крона — батька Зевсового. Він поїдав дітей своїх, бо власне й був знаком зажерливого часу.
— Івась-Геліос — Син Бога, який спорядив тебе, Андрію, в далеку нескінченну путь, знав цю ТАЙНУ. Переходь міст часу, проте не будуй на ньому свої споруди. Будь готовий до Вічного Походу. Не печалься, що Іван збагнув Слово інакше, аніж ти. Слово Боже невичерпне. Марне звучання курявою оповиє Ойкумену, та й ляже пилюкою на землю. А Живе Зерно Правди своєчасно проросте і подарує Світові Плід Вічності. Пливи, Андрію, далі. І наберися вічного терпіння… Лицарі Хортицькі на землі й на небі будуть незмінно на чатах Слова Божого Сина…
Я, Андрій, одібрав з молодих характерників та лицарів кілька супутників, щоб поновити групу дванадцяти. Два байдаки з оружною охороною супроводжували нас. Маруся слабла і згасала у нас на очах. Цілими днями сиділа на носі передового човна, не зводячи погляду з далекого обрію. Інколи запитувала:
— Андрію, чи скоро?
— Матінко, мені має відкритися та круча, де Івась заповів утвердити Незримий Храм…
Маруся зітхала тяжко і, загорнувшись у оксамитове покривало, знову й знову дивилася вперед, відмовляючись від їжі, від спочинку.
По ліву руку з'явилися кручі, на луках паслися корови й коні, на широких плесах колихалися човни рибалок. Нас і охорону вітали пастухи, дівчата з вінками на чолах.
— Яке щастя — лягти у рідну землю, — прошепотіла Маруся. — Я знаю: він теж прийде до мене. Я знову стану йому матір'ю… кровною матір'ю… О, яке щастя…
Одного дня, надвечір, коли сонце скочувалося за обрій, мене пронизав потужний вогняний потік, з очей полилися сльози, серце застукало сильно і схвильовано, а попереду — понад славутинськими кручами — замерехтіло чарівне видіння: прегарні храми з сліпучими баштами, дивні небачені споруди, а понад цим — райдуга. Цілих сім райдуг!
— Матінко, — вигукнув я, — ось воно! Там те місце, яке мені показував Івась у видінні. Гляньте!
Всі апостоли висипали на палубу, вражено перемовляючись. Маруся, спираючись на мою руку, звелася на рівні ноги і щасливо засміялася.
— Недалеко від рідного городища, — тихо промовила вона. — Дякую тобі, синочку… Благословляю ці Храми Божі, благословляю край, що його обрав мій син для Нового Народу…
Зненацька вона зойкнула і почала падати. Я поклав її горілиць на палубі. Вона дивилася в небо, прозорі блакитні очі згасали.
— Поховай мене на цих кручах, — прошепотіла вона. — Щоб видно було красу рідної землі. Мій дух прилітатиме сюди… І покриє своєю любов'ю від лиха та біди… Прощавайте, діточки. Я молитиму сина, щоб він не залишив вас…