Уявіть собі ДЕРЕВО. Воно виростає із ЗЕРНА, пускає корінь, а потім виганяє паросток, формує стовбур, віття і листя, на котрих знову зріють у віночку квіткових пелюсток ЗЕРНА. Нерозривність усього життєвого кільця зрозуміла кожному. Якщо хтось (короїд чи людина) перегризе, передавить, перепиляє стовбур, вітку чи корінь, — дерево всихає, його призначення не виконано.
Те саме з МОВОЮ, зі СЛОВОМ. Раз ми домовилися, що СЛОВО є те ЗЕРНО, з котрого виростає Людина, то всяке каліцтво МОВИ — це руйнування тих життєдайних протоків, по яких плине кров первісного РА — Батька всього сущого. Хтось скаже, що можна замінити одну мову іншою: нічого не зміниться — спілкуватися, читати, мислити можна за допомогою будь-якої мови. Це не так! Людина (конкретна особа) належить до певного потоку буття (рід, народ, раса тощо). Мова пронизувала цей потік, була його суттю, його духовною кров'ю, його подихом, його тремтливим чуттям. Якщо Людина залишила цей потік (або її звідти силою вирвали) — то вона духовно вмирає, викидається з Ріки Буття, або повинна прирости, ввійти в лоно іншого потоку, такого ж неповторного. Але якщо Людина зреклася рідного потоку, чи стане для неї рідним інший потік?
Отже, перше завдання — вірність МОВІ, СЛОВУ, бо в цій вірності ми зберігаємо свій зв'язок з Праматір'ю ЛАДОЮ, котра — єдина Мати Світу.
Друге. Треба не лише зберегти мову, а й збагнути її первісне призначення. Нині ми читаємо книгу і за допомогою слів хочемо зрозуміти, що нам каже автор. Це жахливе непорозуміння. Треба, щоб не словом була думка автора, а В СЛОВІ, щоб саме СЛОВО говорило.
Згадаймо товстезні томи філософів давнини і сучасності: океан слів, але що з ними? Пусте марення розуму, сумніви, хитання, логічні міркування з приводу тих чи інших фактів..
МОВА подарована ПРАЩУРАМИ не для того, щоб ми з неї робили словесні візерунки, МОВА — це вже готова мудрість, готова жива кров, котра плине над віками з лона Матері, щоб зростити ембріон нашої душі, щоб він став справді ЛЮДИНОЮ, ЛА-ДИНОЮ, ДИТИНОЮ.
Людське дитя вдома чи в школі вивчає мову як систему взаємозв'язку між людьми; ніхто не каже юній істоті, яка глибина буття стоїть за тим чи іншим словом і чому воно несе в собі цей зміст. Якщо МОВА є духовним віддзеркаленням Всесвіту, то її творили вселенські РОЗУМИ — хіба не так? Адже ми її отримали готовою, сформованою! Ми кричимо «ура» навіть якомусь неологізмові, якійсь смисловій закарлюці, а тут — РІКА БУТТЯ! І джерело тієї ріки — у безіменності, у прадавності!
Десь, хтось зумів затемнити нашу душу, впустив у мову, в СЛОВО, черв'яка облуди, безглуздя, насмішки, байдужість. ХТОСЬ розірвав живу пуповину зв'язку між Людиною і РА. Кров цебенить, струменить у порожнечу, в смердючу канаву суєти і марноти, і душа Людини задихається від недостачі живлющого повітря Правди, котра є суттю Буття.
МОВА ще не вмерла. Вона ще зберегла в надрах словесного мотлоху іскри прадавніх вогнів. Треба роздмухати полум'я Матері ЛАДИ, тоді вона знову прийде до нашої хати, народить вогнеликого Сина РА.
Та стежина (лише перша, несмілива), котрою ми пройшли і будемо йти, відкриває просте, як зоряне небо, як схід сонця над обрієм, ЗНАННЯ, ВІДУ:
ЖИТТЯ — від РА, від Сонця, від його ПРОМЕНЯ. Людина — ДИТЯ РА. її життя — це розкриття в Бутті Всесвіту тих сонячних зерен, що дрімають в його серці, — зерен КРАСИ, ЛЮБОВІ, ТВОРЧОСТІ, ПІЗНАННЯ, ЄДНОСТІ. Незміряні шляхи відкриваються Людині. По них вона хай іде разом з рослинами і тваринами, бо то є нероздільна тканина світового життя. Людина мусить збагнути, що МАТИ ЛАДА — це Мати всього живого. Нищити життя для своїх забаганок — то є страшний злочин Людини. Чи можна простити його? Лише в одному випадку — якщо Людина схаменеться і вибере шлях Єдності, і збратає все життя у вінку Любові і Краси! Тоді мова кожного народу буде піснею щастя й радості для всіх, для всього!
Ладо рідна — призабута Мати, Визволи із темряви негод! Щоб розвіяв сутінки закляті Наш великий вогняний народ!
Щоб у небі, на землі, в безмежжі Загримів непереможний РА! Тріскають кайдани і мережі — Народилась Радості пора!
3 січня 1976 року
ПАДІННЯ ЛЮЦИФЕРА
Роздуми письменника-фантаста про космоісторію Сонячної системи
Перед людиною завжди стояла проблема історичної пам'яті. Хто нехтує нею, той, як слушно й грізно попереджує Чингіз Айтматов у романі «І довше віку триває день», стає манкуртом, безпам'ятним біороботом, здатним лише виконувати чужі імперативи. Та не менше, а може, й більше, потрібна людям космоісторична пам'ять. Хто ми? Звідки? Куди? Що таке Земля, Сонце, Галактика, живі істоти на планеті? Хто такі Люди Мислячі, здатні стати геологічною і космічною силою, як твердив В. Вернадський? І куди має прикластися та сила?