Зверніть увагу, як буквально з науковою точністю змальовані події, що сталися після страшної космічної битви. Коли оболонка Сонця стала розширюватися, то людям здавалося, що Сонце падає на Землю. Насправді просто гарячий плазмовий вихор охопив Землю, і більшість життєвих форм загинула. Залишилася, очевидно, тільки певна частина їх. Про це ж мовиться в переказі про потоп: у Ковчезі залишилося по кілька пар різних форм, які пізніше, після потопу, знову населили Землю.
Що ж сталося насправді? Мислителям, філософам і астрофізикам вдалося реконструювати плин космічних подій. Ми добре знаємо нашу історію за останні п'ять тисяч років. Але ще більш грандіозна, ще більш значна і глибока космоісторія нашого Світу.
Гіпотеза звучить так: після того як сколапсувала центральна Зоря, ясна річ, порушилася гравітаційна рівновага Сонячної системи. Тоді ж і Місяць покинув свою орбіту. До катастрофи він кружляв довкола тієї планети, що раніше знаходилася на місці поясу астероїдів. Пояс астероїдів, як ви знаєте з наукових гіпотез, утворився з планети, яку назвали Фаетоном. У древніх слов'ян ця планета називалася Ладою. Лада була своєрідною інфрапланетою. Довкола неї кружляло кілька менших планет: Венера, Меркурій, Марс і Земля. І в цій тепличній атмосфері зародилося, власне, життя на всіх планетах: Марсі, Венері, Меркурії і Землі.
Те ж саме нам розповідають еллінські міфи. Там є дуже багато чудесних зерен, які допомагають розшифрувати, що сталося. Пам'ятаєте, після падіння Урана, тобто тоді, коли Сонячна система втратила зв'язок із Зоряною Безмежністю, вступив у дію колапс Сатурна? Сатурн — крайня планета, яку знали наші предки. Вона знаходиться перед Ураном, і це — перша планета, яка вступила в дію після падіння Урана. Сатурн — знак Часу. Власне, Час так і називали: Сатурном, або Кроносом, Хроносом. Коли Сонячна система була оточена кільцем Сатурна, вступив у дію принцип Часу. Чому? Бо ми перестали відчувати вплив Безкінечності. Сам принцип обертання довкола центральної Зорі і створив ефект Часу і Простору. Ви можете уявити собі: коли утворюється космічний вихор, тоді ця грандіозна спіраль падіння і створює ефект тривалості й ефект місця, чого раніше не було.
Коли космічна цивілізація мала божественний рівень, Титани — діти Матері-Геї і Батька-Урана — були безсмертні. До того ж, вони мали інформаційний і всякий інший зв'язок з Безмежністю. А коли опинилися в колапсі Сатурна, то стали ніби затиснуті на невеличкому космічному п'ятачку. А матеріальне та інформаційне обмеження змусило нас опускатися все нижче і нижче.
Після Сатурна вступив у дію Юпітер, і виник синкліт богів-Кронідів, синів Часу-Крона. Потім в аравійських пісках з'явився племінний бог Єгова, який поступово захопив владу в ментальному світі. Поступово менталітет Людства упав до того, що воно почало уявляти себе уже навіть не в обіймах Кроноса чи Юпітера, а під кришталевим куполом, який мав діаметр горизонту. Згадайте, як малий Тарас Шевченко уявляв, що десь там, за сусідніми селами, стоять залізні стовпи, на які спирається небо. І люди задовольнилися такими уявленнями! їхня космічна тюрма звужувалась, звужувалась і, нарешті, стала зовсім невеличкою.
Це був своєрідний карцер, аж доки науковий меч не розпанахав цю тюрму і Людство знову спробувало вирватися в Космос, вирватися ментально у Безмежність. Але в чому був недолік цієї спроби? В тому, що ми відкинули цілий ряд древніх міфологем. Міфологеми, про які я згадав, точно характеризували те, що сталося. А наука, започаткована від Бекона, Галілея і так далі, формувала свої концепції не на мудрості тисячоліть, а «з нуля». Вона почала вивчати довколишній світ, опираючись на відомий вислів Галілея: «Давайте міряти все, що можна міряти». І люди виходили зі своїх церковних уявлень про довколишній світ, зробивши при цьому поправки: ось відстань від Сонця до Землі така-то, від Місяця до Землі — така-то, розташування планет отаке-то й отаке-то, довкола них — сфера непорушних зірок… Справжньої революції, повернення до того уранічного колосального світогляду не відбулося.
Ще страшніший колапс той, що його наклав на Землю Місяць. У результаті кружляння Місяця навколо Землі утворився своєрідний мінеральний мертвотний купол. Земля знаходиться ніби у спіралі мертвої планети — Місяця, який наклав відбиток і на принцип Часу, на ритми народжень, на настрої, на припливи-відпливи, на гороутворення і так далі… Цей колапс сформував упродовж останніх 12 тисяч років і місячний календар, і наш світогляд, і наше поклоніння місячним богам. Тоді виникли і розбіжності між двома напрямами земної космогонії: Сини Місяця і Сини Сонця почали воювати між собою. Власне, це і є основна тема «Махабхарати» — поеми про велику битву богів.