— Це який іще Творогов? — запитав Матфеєв арапа.
Чорний чоловік сказав — вільно, спокійно, наче рівному:
— Овсійко Творогов, із боярських дітей. Сам він вивчити солдатів так не міг — по всі дні п'яний валяється. Гнати б його, бражника, в шию, та він Хованському, князю Йванові, хрещеник. Я ж казав, боярине, варто на це навчання подивитися, й на поручика цього. Кого ж ліпше замість Митька?
Корнеліус скоса глянув на дивного арапа. Все знає, навіть про Овсійкове пияцтво!
Міністр-канцлер уважно розглядав фон Дорна, щось прикидав. Чого очікувати від цього огляду, було незрозуміло, але чуття підказало поручику — зараз, саме цієї хвилини, вирішується його доля, й од такого розуміння Корнеліус зціпив зуби, щоб не зацокотіли.
— Ну гляди, Ванько. — Матфеєв потер повіки (пальці в боярина були сухі, білі, з перснями). — На тебе покладаюся. Поясни капітанові, що до чого, а я в Грановиту, Думу сидіти.
Повернув аргамака, взяв швидкою риссю в бік застави. Дворяни почту запоспішали сідати в сідла, ліврейні скороходи припустили швидше коней. Лишився біля Корнеліуса тільки арап Ванько. Теж розглядав, та ще уважніше, ніж міністр. Очі в чорного чоловіка були великі, круглі, з білками в червоних прожилках.
Фон Дорн став вільніше — все ж таки не перед канцлером, але капелюха поки що не надівав. Аби не мовчати, сказав:
— Я не капітан — поручик, боярин плутав.
— Артамон Сергійович ніколи нічого не плутає, — повільно, неголосно промовив Ванько. — Він до всякої дрібниці пам'ятливий, усе пам'ятає й до обмовок звички не має. Якщо сказав «капітан», значить, Корнію, ти тепер капітан і є. І не просто капітан, а начальник Матфеєвської мушкетерської роти.
Про цю роту фон Дорн, звичайно, чув. Царська лейб-гвардія, перебуває на канцлеровім забезпеченні. Там простий мушкетер отримує жалування більше, ніж звичайний полковий поручик, та живуть по-панськи, на всьому готовому. В Матфеєвську роту з росіян беруть лише дворян не останніх родів, а так служать більше швейцарці, німці та шотландці. Ставні молодці, один до одного, Корнеліус не раз бачив їх і на Красній площі, й біля воріт Матфеєвського палацу, що на Покровці. Дивився на виправку, на срібні кіраси. Заздрив.
Тому так і затремтів од арапових слів, не повірив щастю, йому, лямочнику солдатському, в Матфеєвську роту і прапорщиком потрапити — велика удача.
— Називай мене Іваном Артамоновичем, — продовжив благодійник. — Я бояринові хрещеник і в домі його дворецький. Що скажу, те й будеш робити. Життя тобі віднині при Артамона Сергійовича палатах. Роту свою з урядником відішли, сам зі мною йди, приймай нову команду.
— А що попередній капітан? — запитав фон Дорн, усе-таки побоюючись каверзи.
— Митрій Веберов помер, — спокійно відповів Іван Артамонович. — Три дні тому бачили, як він увечері таємно з палат Іван Михалича князь Милославського виходив, де Митькові бути нема чого. А вранці, як йому мушкетерів на караул до царициного терема вести, спіткнувся Митько на рівному місці, та на ніж і впав. Горлом. Молитви — й тієї прочитати не встиг. Все в руці Божій.
Арап перехрестився коричневою рукою з білими нігтями.
— Дивись, Корнію. Будеш вірним і по службі справним, високо злетиш. А красти почнеш, на обіцянки злозичливців спокусишся, буде і з тобою, як із Митьком, псом невдячним. Приймеш смерть од оцієї руки, в чому клянуся тобі Господом нашим Ісусом Христом, Пророком Магометом і богом Зітомбою.
Про бога Зітомбу Корнеліусу чути не доводилось, але на руку Івана Артамоновича він подивився знову, тепер іще уважніше. Рука була жилавою, міцною, переконливою.
— Тільки красти тобі ні до чого, — сказав арап уже добріше. — Чоловік ти тямущий, я давно до тебе приглядаюся. Зміркуєш, у чім твоя вигода. Сорок рублів жалування тобі місячно, та стіл од боярина, та повний наряд, та нагороди за службу. Ти тримайся Матфеєва, капітане. Не прогадаєш.
Тут новий фондорнівський начальник усміхнувся, й зуби в нього виявилися ще білішими, ніж у Корнеліуса. Запитати б, чим так начищає? Не інакше — товченими перлами. На вологих од слини різцях Івана Артамоновича чарівно блиснув промінь осіннього сонця, і капітан фон Дорн раптом зрозумів: ніякий це не арап, а справжнісінький благовісний ангел, посланий Господом з небес на відплату за всі перенесені образи й кривди.
Розділ сьомий
ЇЖАЧОК У ТУМАНІ
— Так, — резюмувала Алтин Мамаєва, дослухавши історію, котру Ніколасу останнім часом доводилося викладати, виходить, уже вдруге (через що розповідь не зробилася хоча б трохи більш правдоподібною). Одне з двох: або ти заплішений дурень, або ти мені ліпиш горбатого.