— Нечітко. — Фандорін пересмикнувся, відганяючи жахливий спогад, і ввічливо, але твердо нагадав: — Ви ще не пояснили мені, як і чому…
Алтин знову перебила його, здається, щось вирішивши:
— Будемо пульпувати.
— Що? — не зрозумів він.
Tут вона вимовила і зовсім якусь абракадабру, впившись при цьому йому в лице своїми блискучими очищами:
— Великий Coco.
— Вибачте?
— Coco Габунія, — продовжувала верзти нісенітницю нечемна панночка. — Бачу по витріщених фарах, що холодно… «Євродебетбанк»?.. Холодно. «Вестсібойл»?.. Знову холодно. Тоді в чому фішка? Не в'їжджаю… Не в боярині ж Матфеєві?
Ніколас відчув, що його терпінню надходить край. Скільки можна знущатися над людиною? То скидають із даху, то стріляють, то підстерігають із ножем, то поводяться, мов з недоумком. Все, enough is enough, або, як заведено говорити в нових руських, хорош.
— Іще раз дякую за допомогу, — манірно сказав магістр, підводячись, — і за чудову каву. Я бачу, що ніяких пояснень од вас я не діждусь, а мені треба шукати викрадений документ. Скажіть, як мені дістатися центру міста?
— П'ятдесят хвилин на 672-му до Савьоловської, — в тон йому відповіла Алтин Мамаєва. — Тільки автобус увечері ходить рідко. Та й, власне, ти що, зайцем поїдеш? У тебе начебто бабки по нулях — сам говорив.
Ніколас знов опустився на табурет, відчуваючи цілковиту безпомічність. Миршавка ж усілася на кухонний стіл, погойдала ляльковою ступнею в білій тенісній туфельці й оголосила:
— Тепер я говоритиму, а ти лови вухом, зрозумів?
— Що?
— Мовчи і слухай. Журнал «Телескопъ» знаєш?
— Так, це ілюстрований щотижневик. Подібний до «Таймса». Наша університетська бібліотека передплатила, я іноді зазираю.
— Так от, я в «Телескопе» працюю, скаутом. Є в редакції така ставка. Коли готується велика стаття або тематичне досьє, ми, скаути, збираємо та перевіряємо інформацію. Ну, щоб журналу не облажатись і потім по судах не паритись. Зрозумів?
Так, тепер Фандорін, здається, починав дещо розуміти. Ну, звичайно, Алтин Мамаєва — журналістка, як він одразу не здогадався? І чіпкий погляд, і натиск, і манера говорити. До того ж, у машині на заднім сидінні магістр угледів «кенон» з неабияким, професійним об'єктивом.
— Наш шеф-редактор вирішив зробити спецвипуск «Легалізація тіньової економіки» — про те, як перша стадія розвитку капіталізму, дика, переростає в другу, квазінормальну. У нашого журналу взагалі надзавдання — висвітлювати процес вростання Росії в цивілізацію. Ми не показуємо болячок суспільства і не посипаємо голову попелом, а фіксуємося на позитиві. Щоб люди читали журнальчик і думали: жити стало краще, жити стало веселіше.
— Це правильно, — схвалив Ніколас. — А то більшість ваших газет і журналів мають виражену схильність до мазохізму.
— От і Кузьма Свищ так вважає.
— Кузьма Свищ? Колумніст вашого журналу?
— Так, наш суперстар. Два бакси за рядок. Він має зробити профіль якого-небудь крутого бізнесмена, котрий був чорненьким, а тепер — біленький.
— Ну гаразд, а до чого тут я?
— Зачекай, англійцю, не жени тарантас. Спершу я поясню, до чого тут я, а там і до тебе черга дійде. Отже. Коли райтер говорить «уперед!», скаут бере ноги в руки і в бій.
— А райтер що робить?
— Поки що нічого. У нас чіткий розподіл функцій. До обов'язків райтера входить… Добре, це тобі по барабану.
— Що?
— Ну, до справи не має відношення. А має відношення до справи те, що мій райтер Кузьма вибрав у таргети Coco Габунію. Він у нас і буде лакмусовим папірцем.
— Coco? — повторив Фандорін. — Це ви про нього в мене запитували?
— Так. Великий Coco був спочатку кримінальним авторитетом, таким собі грузинським ґодфазером. Потім зайнявся бізнесом — ясна річ, не для того, щоб капусту полоскати. І так у нього прудко справа пішла, що кримінал йому нібито й не потрібним зробився — й без того гребе бабки совковою лопатою. Та й узагалі, часи змінюються. Епоха братків завершується. Одних закопали, а ті, що розумніші, самі перевиховуються. Зараз вигідніше й надійніше до конкурента не мочил посилати, а адвокатів-депутатів на нього нацьковувати. Загалом, відрадне явище. Coco — він розумний, тримає носа за вітром. Таким зробився зразковим членом суспільства, просто сльози душать. Голова правління «Євродебетбанку», спонсор культури, друг молодих спортсменів, сиріток з бабусями підгодовує, без митрополита й пари протопопів за стіл лобіо їсти не сідає. Взагалі, ідеальний об'єкт для статті «У розбійника лютого совість Господь пробудив». Але перш ніж Кузьма на своєму «маку» цю народну баладу виконає, я маю перевірити, чи справді Coco зробився таким білим і пухнастим, чи годиться він на нашу Дошку пошани, чи ліпше вибрати в тарґети когось іншого. Таке в мене завдання.