Фандорін сумно посміхнувся:
— Угадаю з однієї спроби. Довготелесого лоха в синьому блейзері. Так?
— Ні, не так… — Вираз обличчя Алтин зробився загадковим, ніби вона збиралася піднести співбесіднику якийсь дуже приємний сюрприз. — «Ескадронці» пасли синю «вісімку» з підмосковними номерами — дуже делікатненько, грамотно: ближче ніж на сто метрів не наближались, мінялися кожні три хвилини і все таке. А у «вісімці» за кермом, — вкрадливим тоном завершила журналістка, — сидів якийсь глистяк в окулярчиках типу «Дев'ять днів одного року» і картатій сорочині.
— Що?!
Од несподіванки Ніколас скочив на весь свій неможливий зріст і вдарився головою об дерев'яну розмальовану коробку, чомусь прикріплену до стіни кухні. Коробка гепнулась на підлогу, розсипалася на кілька дощечок, і по лінолеуму покотилася чвертка чорного хліба в поліетиленовому пакеті.
Алтин стримано прокоментувала те, що трапилось:
— Гарячий британський хлопець розхряпав мамину хлібницю. «Що, що», — перекривила вона. — Що чув. Я спершу взагалі не доганяла, що в цій комбінації ще і хтось третій бере участь. Все дивувалася, чому це «Жигуль» на 20 кілометрах повзе, а за ним і ми з братками. Так волоклися від самої Пєшков-стріт. І тільки за Зубовською площею, де перехожих мало, я вперше тебе угледіла. Взагалі-то могла б і раніше помітити таке чудо на роликах. — Сувора дівчина ледь смикнула кутиком губи, та все одно не всміхнулась.
— Так-так! — міркував Фандорін, потираючи забиту маківку. — Значить, я на роликах, за мною — сині «Жигулі», за ними — «ескадронці» на трьох джипах, а в хвості — ви на «Оці»? А я, як ідіот, кочу собі, визначними пам'ятками насолоджуюся…
— Авжеж, ціле собаче весілля. Я не знала, що й гадати. Хто цей каеспешний придурок у «Жигулях»? І хто ще більший придурок на роликах? Парад блазнів якийсь!
Магістр був уражений подібною дефініцією, що й продемонстрував легким зведенням брів, але Алтин продовжувала, наче й не було нічого.
— Зупинилися на Пироговці, напроти архівного містечка: «вісімка», широким трикутником джипи та скромненька нікчемна машинка — осторонь, якраз напроти облупленого будинку з кам'яними літерами вгорі «АРХИВЪ ДРЕВНИХ ДОКУМЕНТОВЪ. 1882».
Ніколас здригнувся, але нічого не сказав.
— Довго чекала, години дві, а то й більше. Каеспешник… Ну, це у нас раніше був такого типу неформальний рух. Клуб самодіяльної пісні, — пояснила вона, побачивши, що Ніколас нахмурився від незрозумілого слова. — Окуджава там, возьмемся за руки, друзья, вогнище-гітара. Все це неважливо. Цей твій нерозлучний приятель на них схожий чимось. Так от, Каеспешник посидів з півгодини в машині, потім йому на мобілу подзвонили, й він усередину ввійшов. Ці, «ескадронці», теж ну кудись надзвонювати. Потім нічого, заспокоїлися, сидять. Лише по черзі до сортиру бігають, є там у скверику. Я сиджу, смертельно заздрю. Думаю, все. Більше не витримаю. Як тільки баби детективами працюють? Мужикам — їм просто… — Здається, Алтин хотіла розвинути цю думку, та лише махнула рукою. — Коротше, відлучилася на п'ять хвилин — і ледве найцікавіше не проґавила. Як тебе та Каеспешника на дах занесло, не бачила, але кидок через голову спостерігала. Ефектна була картинка. Фантастика, що ти собі всі кості не переламав. Ти що, вмієш літати?
— Щось на зразок цього, — промимрив Фандорін.
— Ці, в джипі, засмикались — одні вискочили й забігали, вусатий, котрий у них за начальника, вчепився в мобілу. Я від гріха подалі від'їхала. Зателефонувала даішникові знайомому в комп'ютерний центр, попрохала номери «Жигуля» перевірити. Він каже — з учорашнього дня в угоні, спасибі за допомогу органам. Так, міркую. Значить, Каеспешник до тачки не повернеться. Сиджу, поглядаю на «ескадрон» із безпечної відстані. Один із них збігав до архіву, повернувся, пошушукалися про щось. Не ідуть. Годинник цокає, життя проходить, чергове пі-пі назріває. Потім виводить мент тебе. Я об'єктив наставила, зум витріщила, дивлюся. Бачу: стрибун з висоти йде цілісінький, тільки пика в зеленці. Тебе саджають у «канарку», і весільний кортеж рухається в зворотному напрямку, тільки тепер значно швидше, я на своїй «ферарі» мало не відстала. На Тверській, біля готелю, джипи знову розосередились. Двоє «ескадронців» за тобою пішли — вусатий і…
— Стоп! — закричав Ніколас. — Грузини, один із підкрученими вусами, другий у шкіряній куртці, так?
— Точно. Виходить, ти не такий лох, яким здаєшся. Зрисував їх?
— Значить, це було не випадкове везіння! — схвилювався магістр. — Вони спеціально чергували біля мого номера! Знали, що мене намагаються вбити, і в критичний момент прийшли на допомогу!