— Що таке? — злякався Фандорін.
— Я зрозуміла! Справа-то, схоже, зовсім не в тобі, а в твоєму кейсі. Точніше, в заповіті цього твого Фона. Ну звичайно! Каеспешник хотів перш за все запопасти папір, а торохнути тебе для нього було справою номер два. Щоб хвилю не здіймав і під ногами не плутався. Слухай, що там усе-таки написано, в цій бумаженції? Через що базар-вокзал?
Вона з цікавістю витягла шию. Фандорін ледве встиг прикрити долонею записку, з якої випливало, що гіпотеза журналістки є невірною і що страшна людина живісінька.
— А от ми зараз подивимося, що за паззл склався із двох половинок, — бадьоро сказав магістр, виймаючи ноутбук із валізки.
ДОДАТОК:
Лімерик, складений Н. Фандоріним на обідньому столі в ніч із 14 на 15 червня:
Розділ восьмий
На новій службі. Двір великого государя. Велика московська політика. Мріяти нікому не забороняється. Новий рік по-європейськи. Мерехтіння місяця на смужці сталі.
Нова служба виявилася проти попередньої незрівнянно клопіткішою та безсоннішою, але скаржитися було гріх.
По-перше, рота — чудо яка рота. Солдати всі муштровані, ситі, тверезої поведінки й чинного вигляду, кожен за службу тримається, а команди виконують так — можна голосу не підвищувати. Вже на другому тижні почав Корнеліус лайливі звороти через непотрібність забувати, сваритися на мушкетерів не було за що.
Казарма стояла за триста кроків од Матфеєвських палат, на вулиці Малоросійці. Чиста, світла, при власній кухні та арсеналі. Але командирові належало квартирувати не з ротою, а у двірському флігелі, близько від боярина.
Дім із багатьма службами розташовувався поблизу Покровки, у провулку, котрий на честь канцлера називався Артамонівським. Квартиру капітанові одвели простору, з дубовими європейськими меблями, з голландською піччю. Крім денщика, приставили слугувати ще холопа та дівку-прачку. Харчі належали від боярського столу: коли запросять, то у світлиці (Артамон Сергійович був у поведенції простим і нечванливим), а то приносили просто до кімнати.
На окрему згадку заслуговувала екіпіровка — такої у фон Дорна ніколи не було. Сріблена каска і кіраса з золотою насічкою; зелений парадний мундир із позументами та ще один, повсякденний, доброго англійського сукна. Чобіт чотири пари, з них одні лакові, дзеркального блиску. Ще від боярина в дар боброва шуба й шапка на зиму, півдюжини батистових сорочок, дві пари теплих підштаників. Коли Корнеліус вільного вечора вибирався в Німецьку слободу (жаль, нечасто вдавалося), то походжав між будинками справжнім франтом: новий капелюх зі страусовим пір'ям, з-під розгорнутої матфеєвської шуби видно камзол із шиттям, при боці шпага в нових золочених піхвах, в одній руці тростина з різьбленим набалдашником моржевої кістки, у другій — тонкої роботи табакерка. Із сорока рублів чом же себе не побалувати.
Видали капітанові казенного коня — несказанного красеня чистокровної текінської породи. Свого попереднього, іспанського, Корнеліус продав, хоча й жаль було. Можна було б і потримати на боярській конюшні — зерно не своє і догляд дармовий, та нічого коневі без діла боки наїдати. Продав вороного рейтарському майорові Люку Шарпантьєру — з вигодою, за тридцять два рублі з полтиною. Рейтар, хоч званням і літами був старший, розмовляв із фон Дорном шанобливо, заздрив. Коли дізнався, що той отримує по двадцять п'ять золотих пістолів на всьому готовому, жалібно лайнувся по-гасконськи: рейтари за мирного часу сиділи на половинному окладі.
Із грошима у Корнеліуса виходив повний порядок. Уперше в житті він почав одкладати, й багато. А чом би й не одкладати? Вина він не вживав — на Москві пити не можна, відразу зіп'єшся; в кості не грав — за це Іван Артамонович по голівці не погладить, та й ні з ким при нинішнім піднесенім становищі; на жінок не витрачався — хіба зрідка, на подарунок Стешці. Однак через велику зайнятість тепер бував у білошвейки рідше; та й потім, прибутку від неї було більше, ніж витрат: і пригостить, і сама обдарує. Нещодавно подарувала комір гіпюровий брюссельського мережання. Отак за два роки можна було на добрячий дім назбирати — у Штутттарті чи в Тюбінгені, з яблуневим садом і навіть власним ставком. Але де саме купити дім і коли — про це тепер думалось непевно. Корнеліус знав, що поїде з Росії неодмінно, та, звичайно, не майбутнього літа, а пізніше. Хто ж од свого щастя втікає?