Іще в тронній залі, поблизу царського місця, стояли два механічні леви — мідні, з кудлатими гривами з овечої шерсті. Якщо в особливій комірчині важіль повернути, леви роззявляли зубаті пащі, зиркали страшними очима і утробно рикали. Теж багатьох, хто й без того перебував у благоговінні й трепеті перед височайшими очима, острах брав. А государ радів, ляпав себе по боках, і бояри багато сміялись.
У гарному настрої полюбляв Олексій Михайлович жарти й зовсім прості. Якось на великому бенкеті Корнеліус спостерігав, як цар і великий князь підкликав до себе обер-камергера (себто «постільника») князя Скарятинського, нібито для особливої милості —власноручно напоїти з кубка, а сам навмисно проніс вино повз витягнуті рурочкою боярські вуста і ну лити рейнське вельможі на лисину і за комір. Зволив сміятися дрібним масним сміхом, і обер-камергер теж був радий царевим веселощам, підхихикував і дякував, а інші заздрили.
Одного разу, перевіряючи караул на даху царського терема, де був зимовий сад і ставок, Корнеліус бачив, як цар у європейськім одязі — камзолі й панчохах — лежав на лаві, поклавши голову на коліна цариці, а її величність ловила бліх у густому волоссі самодержця. Капітан подивувався не самій ловлі бліх — справа звична, на двірських бенкетах усі почухувались, і Олексій Михайлович не ледачіше за інших (один лиш капітан двірських мушкетерів, завдяки заповітній коробочці під пахвою, стояв нерухомо) — подивувався європейському одягу. Коли розповів про це матфеєвському мажордомові Івану Артамоновичу, той повідав, що цар Олексій змалечку звичний до німецького одягу — вихователь боярин Морозов привчив. Російської одежі, важкої і незручної, государ не любить, але носить з обов'язку, як належить православному монархові. У домашності ж, без чужих очей, дає собі волю. А п'ять літ тому, коли залицявся до майбутньої цариці, то й бороду поголив, аби Наталії Кирилівні догодити. Потім, щоправда, знову відростив — до того ж із богобоязливості.
Од тієї ж таки богобоязливості государ у всі пости — а їх на Русі безліч — по понеділках, середах і п'ятницях їжі в рот не бере, в церкві стоїть по шість годин на день, кладучи до півтори тисяч земних поклонів. До цариці ж, хоч і кохає її без міри, входить в опочивальню раз на три місяці, й цією благочестивою цнотою всі росіяни дуже пишаються, тим паче що, незважаючи на здержливість, чад Олексій Михайлович народив чимало: у його величності троє синів і шестеро дочок, а ще шістьох принців та принцес Господь прибрав у дитинстві та отроцтві.
Із царських дітей Корнеліусу найдужче подобалася вісімнадцятилітня Софія Олексіївна. Була вона не такою, як інші царівни, що потай, крізь дверну щілину чи з-за ґрат підглядали за бенкетами та прийомами, а сміливою, з допитливим і ясним поглядом, і на розмову прямою, не сором'язливою. Перевіряючи караули навколо Кам'яного терема, де світлички царівен, капітан бачив не раз, як Софія стоїть біля вікна й дивиться не в землю, як годиться російській добре вихованій дівиці, а вгору, в небо, і щоки в неї в рожевих плямах, і погляд затуманілий. Бачив її і в саду, з книгою, що й поготів було дивним. А якось, коли фон Дорн чергував у галереї Потішного палацу, принцеса раптом підійшла й заговорила французькою — запитала, чи він чув про комедії паризького автора Молієра і чи може добути для неї в Німецькій слободі хоча б якесь із його писань. Корнеліус про Молієра нічого не знав, але обіцявся запитати у книгарні Бромеліуса — і виконав прохання її високості, приніс п'єсу під назвою «George Dandin, ou le mari confondu», ніяковіючи за фривольний зміст. Отримав у нагороду перстень з яхонтом, разів у десять дорожчий за книжку.
Була б Софія хоч трохи миловиднішою, певно, переповнився б неможливими мріями, але, по-перше, на ту пору йому вже було про кого нездійсненно мріяти, а по-друге, царівна була собою негарна: костиста, важка підборіддям, із землистою шкірою. Та навіщо царській дочці краса? Все одно — в монастир. Російських принцес за чужоземних государів не віддають, аби не поганити православ'я; за своїх вельмож теж — негоже царській дочці з холопом на перину лягати.
Жила б Софія в Англії, могла стати б великою монархинею, не гірше рудої Єлизавети. А так трон дістанеться хирлявому Федору Олексійовичу або його недоумкуватому братові Івану. Обидва мляві, слабі, ні на що не придатні. Мав цар іще одного сина, маленького Петра Олексійовича, від нової цариці Наталії, але до трону хлоп'яткові за старшими братами було далеко. Петро якраз і жвавий і спритний — завжди за ним няньки і мамки по всьому палацу ганяються. Одного разу, бешкетник, усівся на підлогу біля Корнеліуса і ну з ботфорта шпорне коліщатко відкручувати. Сопів, старався — ніяк не втихомириться. Коли капітан на нього потихеньку шикнув, принц підвів круглі зухвалі оченята, завертів коліщатко іще старанніше. А відкрутить — непорядок, порушення мундира. Тоді фон Дорн подивився навсібіч (близько нікого не було), та й дав щигля по кучерявій потилиці: не бешкетуй. Царевич, хоча і трьох літ усього, а нічого, не розревівся. Витер носа парчевим рукавом, запитливо подивився на великого дядька у сяючім залізі та й, слава Богу, відстав — побіг собі геть, на наришкінську половину.