Після одруження цар на четвергах бувати перестав, але й без нього журфікси своєї принади не втратили — тільки зробилися жвавішими, вільнішими, та й веселішими. Тут пригощали вишукано, без московської обжерливості, напували не доп'яну, як у Кремлі, а помірно, французькими, німецькими та італійськими винами. Посуд із кожної переміни страв подавали новий, не звалювали в одну і ту ж тарілку. В царському палаці іншу миску раз на рік помиють, і то багато, а тут хоч видивляйся в неї, ніби в дзеркало, — сяє вся. Біля кожного прибору (не тільки ложку подавали, а ще й виделку, до м'яса ніж) клали лляну серветку — щоб руки витирати елегантним манером, не об одежу й не об волосся. На царському прийомі Корнеліус одного разу бачив, як камергер Микитка Соковнін, нагнувшись, нишком висякався в парчевий царський обрус, за що пильним церемоніймейстером Михайлом Щербатовим був негайно вигнаний із лайкою та ляпасами. В Артамона Сергійовича подібну варварську сцену і уявити собі було неможливо.
Тут розмовляли пристойно, без крику. Не вихвалялися дідівством, сороміцьких розмов не вели, старими кривдами не рахувались. Говорили про філософію та політику, про європейські й турецькі новини, з жінками — про звичаї версальського та сентджеймського дворів.
Артамон Сергійович був уже зовсім старий, літ п'ятдесяти, а його дружина Євдокія Григорівна з дітородної пори ще не вийшла, приносила чоловікові приплід мало не щороку. Щоправда, через злий московський клімат діти довго не жили, помирали в ранньому віці — от і зараз, при Корнеліусі, господиня ходила в чорному по однорічному синочкові, що помер на Покрову, Але двох чад Господь Матфеєвим усе ж сохранив, змилостивився — сина й дочку.
Маленький Андрій Артамонович у свої десять літ був уже царевим стольником, вмів не тільки грамоти, але ще й по-французьки, по-німецьки, по-англійськи. На четвергових сидіннях читав латинських віршів, і гості йому пристойно, на західний манір, плескали в долоні. Видно було, що із хлоп'яка будуть люди.
Одначе куди більше Корнеліуса цікавила канцлерова дочка, Олександра Артамонівна, по-домашньому Саша. Тендітна, біленька, кругловида, з тонким кирпатим носом, з довгастими сірими очима, вона здавалася фон Дорну залітною птахою, що потрапила до варварської Московії з примхи недоброго вітру: підхопив ніжну істоту, заніс її за тридев'ять земель та й кинув посеред чужих, диких хащів. Таких витончених панночок Корнеліус бачив у Гамбурзі, Амстердамі та Парижі, а в Москві зустріти не сподівався, від чого Олександра Артамонівна здалася йому вдвічі, втричі прекраснішою.
Щік вона, всупереч туземному звичаю, не рум'янила, брів не чорнила, та все одно (а може, навпаки, саме через це) була на диво свіжою та привабливою. Одного разу вийшла до гостей у французькій сукні, з корсажем і відкритими, сліпучими плечима — так чоловіки всі замовкли, очима закліпали, а Корнеліус, який розкурював люльку, від сердечного струсу весь тютюн розсипав.
По тому, вночі, довго ходив туди-сюди по своїй світлиці та, щоб утішитися, згадував колишні любовні перемоги. Сашенька, Олександра Артамонівна для капітана фон Дорна була досяжною не більш, ніж сяюча на небі зірка. Уявити, і то страшно.
Усе ж наступного ранку, дожидаючи, поки Артамон Сергійович вийде з кабінету (боярин готував пам'ятну цидулу для українського гетьмана і, видно, засів надовго), Корнеліус розпочав диверсію — ні для чого такого, просто нестерпним здалося, що Сашенька його зовсім не помічає, дивиться крізь нього, а якщо випадково зустрінеться поглядом і всміхнеться, то неуважливо, без смислу, ніби псу дворовому, що хвостом повиляв.
Сидів у головній гостьовій залі, де сполучалися переходи з усіх покоїв і де неодмінно рано чи пізно мала з'явитися боярська дочка — може, зі світлички у двір піде, або до матінки, або в бібліотеку, або ще куди.
Капітан причепив свій найкращий мереживний комір, у вухо засилив золоту сережку, ворону перуку власноручно розчесав попишніше, пустив двома хвилями по плечах. На сусіднім стільці лежав капелюх зі страусовими перами, чорним і білим. Під тулією був захований заповітний будильник.
Напередодні Корнеліус перевірив, чи працює механізм. Слава Богу, працював — гамбурзькі майстри свою справу знали. Сховані всередині дзвіночки коли треба починали сріблясто відклацувати веселу пісеньку «Здрастуй, Божий день новий», — щоб людина прокидалася в доброму настрої, з усмішкою на вустах.