Зате другий із нових людей, дяк Посольського приказу Афанасій Лебедєв, який щойно повернувся з Європи, відразу заволодів загальною увагою — почав розповідати останні французькі вісті про короля Людовіка та його метрес. Увесь освічений світ, виявляється, нині обговорював велику новину: становище прекрасної маркізи Монтеспан похитнулося. Найпікантнішим було те, що серце його величності у блискучої фаворитки викрала не яка-небудь юна красуня, а літня вихователька бастардів, прижитих маркізою від Короля-Сонця. Оця мадам Ментенон вельми благочестива, розповідав дяк, скромна, має від роду сорок літ і звабила версальського монарха не пишними принадами, а розумом і високою моральністю.
— Се означає, що король Людовік у постільних баталіях зовсім виснажився й тепер бажає від жінок не палкості, а лише спокою, — весело сказав князь Василь Васильович. — Він нині як півень, що курочок не топче, а лише кукуріче. Такому когуту одна дорога — в суп.
Сказано було не тільки дотепно, але й політично тонко — серед гостей французьких доброзичливців не було, й жарт зустріли дружним сміхом. Потім заговорили хто про що, а фон Дорн іще довго терзався тим, як усміхнулася Сашенька князевій непристойності. Втіхою було одне: зуби у Галицького, як у більшості московитів, негарні — коли сміявся, видно, що жовті й кривуваті. Піймавши погляд Олександри Артамонівни, капітан широко всміхнувся — хай порівняє і оцінить. Боярська дочка теж усміхнулась. Чи оцінила білизну та рівність зубів, було неясно.
Коли слуги задзвеніли сріблом, виносячи блюда з частуванням, із бібліотеки виглянув Адам Вальзер. Принюхався до аромату печива, пряного м'яса, димленої білорибиці й раптом перемінився на обличчі. Очі гера Вальзера злякано заморгали, рожеві щічки зблідли. Корнеліус подивувався такому метаморфозису й прослідкував за напрямком погляду аптекаря. Виявилося, що Вальзер дивиться на митрополита Антіохійського, та й грек теж позирає на тихого чоловічка, до того ж із явним невдоволенням.
А втім, Таїсій од лікаря тут же відвернувся, поманив до себе Корнеліуса. Коли той із шанобливим поклоном наблизився, високопреосвященний шепнув:
— Капітане, поклич-но до мене брата Йосифа.
Фон Дорн сходив у сіни за чорнобородим ченцем, а коли разом ішли назад, до зали, назустріч вискочив гер Вальзер, усе такий же блідий.
— Уже йдете, добродію? — здивувався Корнеліус. — Але ж свято лише розпочинається.
— Важлива справа… Забув. І нездужаю, — зривистим голосом пробелькотів аптекар, з жахом дивлячись на смуглого брата Йосифа.
Побіг до виходу мало не вистрибом, чудний чоловік.
Корнеліус побув у вітальні недовго — хвилину, може, дві. Митрополит, давши келійникові якесь доручення (Йосиф одразу запоспішав), завів із пастором Грегорі вчену суперечку про погляди якогось Паскаля, а князь Василь Васильович підсів до Сашеньки й заходився щось нашіптувати їй на вухо. Боярська дочка похнюпилась. Господар, Артамон Сергійович, поглядав на молодих з лагідною усмішкою, й дивитися на це в капітана не було абсолютно ніяких сил.
Біс із нею, з білорибицею — все одно в горлянку не полізе, вирішив Корнеліус і рушив у ніч, за ворота, перевіряти караули. Нічого, скоро мука закінчиться. Пришле Галицький сватів, одгуляють весілля, й перестане Олександра Артамонівна бентежити бідолашного солдата дружнім ставленням і променистим поглядом. Життєвий млин усе перемеле, була мука, зостанеться тільки мука.
Пройшов Артамонівським провулком. Біля ґрат, які відділяли милославську половину, стояли в кожухах сержант Олафсон і ще двоє. Не спали, люльок не курили. На іншому посту, де вихід на Малорасєйку, караул теж був у порядку.
Корнеліус вирішив обійти садибу задвірками, вздовж глухої стіни — не для справи, а так, заради моціону. Повертатися до зали, щоб дивитись, як Галицький лоскоче вусами вушко Олександри Артамонівни, було несила.