— Яке дивне прізвисько — Шурик, — сказав Фандорін, аби Алтин не подумала, ніби він злякався. Долоня, що стискувала трубку, раптом зробилася бридко липкою й холодною.
— Кілер нового покоління, зі своїм стилем. Патріот шістдесятих: техаси, кеди, Візбор і все таке. Коротше, «Кавказька полонянка».
— Яка полонянка? — не зрозумів магістр. — До чого тут полонянка?
— Не має значення. Послужний список у нього — повний фініш. Завалив Атласа, Жмирю і Левончика — це підмосковні замежники. Мій інформатор каже, що братів Отарішвілі, скоріше за все, теж Шурик упорав. І президента «Святогорбанку», і голову Ліги інвалідів. Ах, та що я тобі товкмачу — ти ж їжачок у тумані, нічого в нашій новітній історії не тямиш! Узагалі, Шурик — кілер з великої літери. Менше ста тонн зеленки за замовлення не бере. З усього, над таким крутим мочилом має бути господар, але хто — невідомо. Що іще? Ага, у Шурика свій почерк — не любить убивати здалеку. Віддає перевагу роботі не вибухівкою і не волиною з оптикою, а ножем, пістолетом, кастетом чи просто руками — у нього п'ятий дан з карате. Знаєш, із тих душогубів, хто любить бачити очі жертви.
— З… знаю, — насилу вимовив Ніколас, згадавши веселу посмішку Очкарика.
— Чого ти так розхвилювався? — заспокоїла його Алтин. — Був Шурик — став жмурик. Хлопчики Coco до нього добралися.
— Так, звичайно, — тихо промовив Фандорш.
— Сиди вдома, чекай мене. Я тільки заїду до нашого інфоцентру, дівчатка обіцяли надибати книжок про бібліотеку Івана Грозного та прес-досьє з її пошуків. Дуже зголоднів?
— Ні, так собі…
— Гаразд, потерпи.
Магістр упустив трубку на апарат і заметався по кімнаті.
Шурик, цей кошмар з вулиці В'язів, живий і неушкоджений! Записку написано ним, жодного сумніву. «Міль пардон»! Це він підкинув валізку, хто ж іще. Вчора, на набережній, спокійнісінько стояв, махав рукою вслід. Запам'ятав номер машини, тому й адресу відшукав без великих зусиль. Бр-р, заходив сюди вночі, дивився на них з Алтин, сплячих. Чомусь не вбив. Передумав? Отримав іншу інструкцію? Напевно.
Не знати, що за гру веде цей веселий убивця, та не можна наражати на небезпеку маленьку журналістку. Вона й так через Ніколаса опинилася на волосок од загибелі. Вилупку, що полюбляє дивитися своїм жертвам у вічі, не важко вбити чорнооку дівчину зростом півтора метра плюс один сантиметр, рука в нього не здригнеться.
Треба негайно йти звідси. Тільки от як? Квартира напевно під наглядом. Що робити? Що робити? Що робити?
Уже склавши кейс, Фандорін іще хвилин десять помотався по квартирі, потім опанував себе: сів, закинув ногу на ногу, рішуче зчепив пальці на колінах. Змусив себе заспокоїтись.
Значить, так.
Вивести Алтин з-під удару. Це головне. Решта потім.
Треба було сказати їй, що Шурик живий і десь близько. Тепер пізно, у нього навіть немає номера її сотового телефону.
Залишити записку?
Найімовірніше, щойно він покине квартиру, сюди навідаються. Напевно. Вбивати його поки що не мають наміру, це ясно. Значить, будуть стежити, або, як висловлюється Алтин, пасти. Навіщось він їм потрібен — інакше для чого було повертати кейс?
А якщо ці серйозні панове будуть за ним стежити, то неодмінно захочуть установити тут підслуховуючу апаратуру. Вони ж не знають, що англієць сюди більше не повернеться.
Виходить, треба зробити так, аби вони про це дізнались.
Фандорін узяв аркуша, розмашисто вивів фломастером:
Ціпонько, відіспався і йду.
Спасибі, що дала притулок. Ти навіть не уявляєш, як вчасно ти вчора підрулила на своїй тачці. За це — особлива вдячність і зайві півсотні плюс до тієї сотні. Дякую, що не задавала зайвих запитань. За це ще півсотні.
Цілую,
Коля.
«Коля» — це добре. Вона зрозуміє. Чи не приписати чогось іще, що попередить її про небезпеку?
Ні, не можна вважати Шурика ідіотом. Сама раптова втеча Ніколаса та образливий зміст листа мають підказати їй, що діло нечисте, Фандорін подумав, погортав фольклорний записник і посилив ефект припискою:
А перепихон був класний.
Ось так. Тепер вона зрозуміє. Будемо сподіватись.
Поклав поверх записки два папірці по п'ятдесят доларів. Про всяк випадок запам'ятав номер телефону, позначений на апараті. Дзвонити, звичайно, сюди не можна буде. Хіба що просто послухати голос. Переконатися, що жива.
Більше поки що зробити не можна було. Як каже Алтин, ноги на плечі — і вперед, тобто в аеропорт. Якщо немає місць на лондонський рейс, вилетіти куди завгодно, тільки б подалі звідси.