— Це точно. — Влад підійшов, став поряд. — П'ятий дан? Тоді зрозуміло. У мене ж четвертий. Ну, чого милуєшся? Бачиш, людині погано. «Швидка допомога» в тебе, ти й домочуй.
Він кивнув на пістолет, усе ще затиснутий у руці Фандоріна. Ніколас оторопіло втупився в Соловйова. Невже він пропонує добити пораненого?
— Ти чого, вперше, чи що? — Влад похитав золотавою головою. — Тоді тим паче круто. Такого вовка упорав. Не менжуйся, братику, догвинчуй. Усе одно відходить. Він би нас із тобою розчикав — не моргнув… Ну! Та добре вже, дай я.
Вийняв зброю із кволих пальців магістра, прицілився Шурику в голову.
— Не дивись, якщо такий ніжний.
Треба було стати на перешкоді вбивству, та Фандоріна охопила дивна апатія, сил вистачило тільки на те, щоб одвернутися.
Іще одна цмокаюча черга, й акання припинилось.
Соловйов обхопив Ніколаса за плечі й швидко повів до «ягуара».
— Все, земляче, все. Ходу.
Нашвидку обтер «беретту» хусточкою, витяг із рукоятки не до кінця відстріляний магазин, порожній пістолет кинув на асфальт. Пояснив:
— А то пацанята місцеві підберуть, іще нароблять шкоди. Обойму потім викину. Лізь у тачку, чудесний незнайомцю. Ну, я з тобою і вклепався.
На першому ж світлофорі Соловйов простягнув руку:
— Почнемо церемонію офіційного представлення. Влад Соловйов.
Фандорін, затнувшись, назвався так:
— Ніко… Микола Фандорін.
— Цікава ти людина, Колю. Просто лом у мене на цікавих людей, немає мені від них ніякого спасу. Ти не пузирся, претензія не до тебе, а до Господа Бога. Вибач, звичайно, зайву цікавість, але кого ми з тобою урили? — Він скоса поглянув на мучнисто-біле обличчя магістра історії. — З виду і прикиду ти не з ділових. Висловлюючись мовою дворів і лягавих, чистий ботанік. Скажи мені, ботаніку, як ти до життя такого дійшов, що за тобою запеклі вовцюги з дев'яносто третіми «береттами» ганяються?
Дуже захотілося все розповісти цьому сміливому, відчайдушному хлопцеві, та й обов'язок вдячності начебто не дозволяв критися. Але, з другого боку, вплутувати у свої невеселі справи стороннього було б безвідповідально. Влад і без того вже добряче вклепався. Страшний Шурик уже мертвий, та Алтин говорила, що в нього має бути господар…
Соловйов виждав з півхвилини, знизав плечима:
— Не хочеш — не говори. Маєш право. Ти мені, Колю, життя врятував. Якби ти не торохнув цього кошмарика, він би мені точно кирдик зробив.
— Розумієте… — хвилюючись, почав Фандорін. — Розумієш, Владе, я не певен, що маю право втягувати тебе в цю історію… Вона така каламутна, заплутана. Я б навіть сказав, таємнича. І дуже небезпечна.
— Небезпечна — нехай би вже, не звикати, а от чужих таємниць не люблю, — скривився Влад. — Своїх дівати нема куди. Ти скажи, тобі чого в Шереметьєво треба? Хочеш чкурнути із ЕрЕф до сонячної Анталії або гостинної Чехії? Втомився від своїх товаришків, хочеш од них відпочити? Розумію тебе, Колю, особливо якщо вони всі на кшталт цього сеньйора. Може, є проблеми? Я поможу. Як тепер кажуть, умівши дерев'яні брати, умій і зелені віддавати. — Він коротко реготнув і перейшов на серйозний тон. — Ксива, віза — проблем нема. За добу зроблю. Вшивайся хоч у Нову Зеландію.
— Дякую, не треба. Документи в мене є. — Ніколас дістав із кишені свій паспорт, показав.
Влад розкрив червоно-золоту книжечку, заглянув у неї, присвиснув.
— Так ти в натурі бритіш. Ну, діла. Все одно, Колю, з Шереметьєвим краще зачекати. Ти упевнений, що ніхто не бачив, як ми з тобою чинили протиправну дію? Який-небудь дядечко з гаража в щілинку цікавився, бабуля пляшечки збирала, алкаш у кущиках пісяв? Вельми в тебе статура примітна із твоїм баскетбольним зростом. Наша ментура, звичайно, не Скотленд-Ярд, але якщо надійде орієнтування на дядю Стьопу іноземного вигляду, із зеленими смугами на щоках і дебільним виразом на мордалітеті, тебе ураз залигають. Посидь тихо день-два, а я з'ясую, в розшуку ти чи ні. Якщо тобі заховатися нема де, проси політичного притулку у Владика. Виручу. Давай, Колю, замовляй музику — Влад Соловйов виконає. Для нашого друга із сонячного Альбіону прозвучить патріотична пісня «Не нужен мне берег турецкий».
І справді заспівав — красивим, гучним баритоном:
Фандорін мовчав, розчулений і вражений. Хід його думок був приблизно таким.