«Ренесансний тип, Бенвенуто Челліні», — думав Ніколас, милуючись тим, як артистично Влад вихиляє чарку й одночасно слухає телефон. Зазвичай розмова тривала не більше хвилини, але цього разу бесіда чомусь затягувалася. Соловйов нахмурився, забарабанив пальцями по столу.
— … Це точно? — сипав він короткими запитаннями —… І ім'я, і прізвище?.. А загальмувати не можна?.. Хто-хто?.. Той самий?.. Єгипетська сила! Ну, тоді все, капут. Понесе відстій по трубах… У кого на контролі?.. У самого?.. — І далі в подібному дусі.
Фандорін нетерпляче ждав. Зараз він розповість Владикові таке, що той зрозуміє: заняття історією можуть бути пригодою не менш авантюрною, ніж завзятий російський бізнес.
— Ось що, Колю, — сказав Влад, закінчивши розмову, його очі дивилися на Ніколаса серйозно й тверезо, ніби трьох шеренг чарок і згадки нема. — Справа пахне крематорієм. Мій чоловічок телефонував, із ментури. Я йому, як ми сюди приїхали, дзенькнув, звелів перевірити, чи нема геморою. Ну, щодо того, чи не засвітилися ми з тобою, чи не потрапили в розшук.
— Що, потрапили? — похолов Фандорін.
— Я — ні, а ти — потрапив. Ніхто нас там не бачив. Принаймні свідки поки що не об'явились. Але ми з тобою, Колю, облажались, як останні баклани. Не обшмонали покійничка. А в нього, суки акуратної, в записничку твоя фотокарточка, й на звороті написано: «Ніколас Фандорін», плюс назва готелю та ще якась адреса на Пироговці. Так що вибачайте, містер Фандорін, російський кордон для вас тепер на замку. — Влад зітхнув. — Ти, Колю, в розшуку, і в ломовому — за найвищим розрядом.
— Чому за найвищим? — слабким голосом запитав Ніколас. Потягся за чаркою, та відсмикнув руку — голова й так ледве слухалась, а тим часом справа набувала кепського повороту.
— Справа на контролі в міністра. Ти хоч знаєш, кого ми з тобою порішили? — нервово посміхнувся Влад. — Ні? Ну, тоді вважай сказане вище доброю новиною, бо зараз буде погана. Цей чудило з «береттою» — сам Шурик, король мокрушного замовлення. На дядю Васю з Конотопа він би не полював. Думаю, за Шурика на тебе зараз такі люди образяться, що поряд із ними МВС і карний розшук здадуться мамою й татом…
Фандорін розлючено потер долонею чоло, аби навколишній світ перестав легковажно погойдуватися.
— Я мушу здатися владі. Поясню, як усе трапилося. Це була самооборона.
— Авжеж, — кивнув Соловйов, — самооборона: три контрольні в черепок. Чи ти скажеш ментам, що це твій друг Владик його домочував?
— Ти що! — із жахом закричав Ніколас. — Я про тебе взагалі нічого не буду говорити! Скажу, що зупинив першу зустрічну машину, що номера не запам'ятав, водія не розгледів, що…
— У МУРі не бевзі сидять. Ти порозповідай їм, звідки в англійського історика знайомі на кшталт Шурика і в яких кембриджах тебе навчили суперкілера з його ж власної волини компостувати.
Фандорін похнюпив голову. Ситуація уявлялася зовсім безвихідною. Здатися міліції — значить, підвести людину, котра прийшла на допомогу в тяжку хвилину. Не здатися — перетворитись на злочинця-втікача.
— Коротше, так! — Влад стукнув кулаком по столу — дві порожні чарки перевернулись, із трьох повних розхлюпалася горілка. — Мені що Шурик, що МУРик, що міністр Куликов. Будеш припухати тут стільки, скільки треба. А як стихне, я тебе через Туреччину за фуфловою ксивою відправлю. Менти — біс із ними, вони тебе тут не знайдуть. Я тих, інших побоююся. Хто Шурика з повідка спустив. Говори, Колю, все, що знаєш, не муч. Я маю прикинути, звідки чекати накату, щоб вчасно окопатися.
Ніколас дивився на красиву людину Влада Соловйова й мовчав. Сьогодні в магістра історії був вечір мужніх рішень. Нещодавно він прийняв одне, відчайдушне за своєю сміливістю, а тепер визріло друге, ще більш безглузде.
Не буде нічого він розповідати хороброму флібустьєрові. І прихистком його не скористається. Тому що це було б страшенною підлістю. Досить того, що він утягнув у цю кепську історію Алтин. Що ж він, зовсім покидьок, губити тих, хто йому допомагає?
Повестись із Владом порядно й чесно можна було одним способом — зникнути з його життя, не наражати його на смертельну небезпеку.
— Чого ти мовчиш, пеньок ти англійський? — вибухнув Соловйов. — Думаєш, я тебе прикрити не зумію? Зумію, не дрижи. Ти не дивися, що я без охорони їжджу, не визнаю охоронців. Своє тіло біле якось я збережу сам. А якщо не збережу, дві копійки мені ціна. Та бійці в мене є, броньові. Я їх із Чорногорська імпортую, так що вони на мене, як на Господа Бога моляться… Ти чого такий білий? Занудило?
А зблід Ніколас через те, що зрозумів: не відпустить його Соловйов. З точки зору його флібустьєрської етики це було б зрадою. Утримає друга, що вскочив у халепу, хоча б навіть силоміць утримає. Замкне в номер з меблями червоного дерева й навернутим комп'ютером — церемонитися не буде. Допускати цього не можна.