До чого він це сказав, Корнеліус не зрозумів і не розпитував. Хотілося, щоб аптекар, він же лікар, по-швидше зайнявся зубами.
Дім стояв на білому кам'яному підвалі, що був до половини заглибленим у ґрунт і майже зливався із засніженою землею. Спустившись на три сходинки, Вальзер відчинив ковані дверцята й цього разу ввійшов першим.
— Обережніше, гер капітан! — пролунав із темряви його голос. — Не налякайтесь!
Та було пізно. Корнеліус зробив крок уперед, підніс ліхтар і закам'янів: із мороку на нього витріщався чорними очницями людський скелет.
— Це для анатомічних занять, — пояснив Вальзер, який уже встиг запалити свічку. — Його, як і мене, звати Адам. Я тримаю його в сінях для додаткового захисту від злодіїв — раптом хтось із найодчайдушніших не злякається чортової дюжини або, скажімо, не вміє рахувати до тринадцяти. Заходьте, будь ласка.
Він запалив іще декілька свічок, і тепер можна було розгледіти простору кімнату, що займала, мабуть більшу частину підвалу. Дивовиж тут було предосить, одна страшніша за іншу.
На стіні, над схемою людського черева, висіла величезна черепаха з полірованим панцером. Ліворуч — величезна зубата ящірка (крокодил, здогадався Корнеліус). На полицях стояли жовті людські черепи та скляні банки, де в прозорій рідині плавали шматки тельбухів — треба гадати, теж людських. Повсюдно на мотузках було розвішано пучки сухої трави, низки грибів, якісь корінці. Ні ікони, ні розп'яття Корнеліус не виявив, хоча навмисне оглянув усі кутки.
— Тут у мене і приймальний покій, і аптека, — пояснював господар, установлюючи між чотирьох канделябрів чудний стілець — із ремінцями на підлокітниках.
— Це навіщо? — сторожко поглянув фон Дорн на тортурного вигляду сидіння.
— Щоб мої пацієнтки не билися й не смикалися, — сказав Вальзер. — Але вас я, звичайно, прив'язувати не буду. Для мужнього воїна, як і для філософа, біль — дрібниці, що не заслуговують на увагу. Простий свербіж потривожених нервів. Сідайте і відкрийте ширше рота. Чудово!
Корнеліус приготувався терпіти, але пальці лікаря були спритними та обережними — не чіпали, а ковзали, не мучили, а лоскотали.
— Дуже добре. Удар був таким сильним, що обидва корені розхитано. Я легко їх висмикну… Які чудові білі зуби — ніби в молодого лева. О, ви справжній герой! Знаєте, я людина боязка, я не розумію природи безстрашності. Хоробрі люди так легко й нерозважливо ризикують своїм життям, зовсім не думаючи про наслідки! Адже найменша помилка — і все. Морок, небуття, всьому кінець. Дев'ять місяців у материнській утробі, довге і важке дорослішання, щасливе врятування від сили-силенної хвороб і небезпек — і все це розтоптано, перекреслено через один нерозумний крок. Гине цілий світ, що даний людині у відчуттях і роботі розуму! Адже помреш — і не дізнаєшся, що буде завтра, через рік, через десять років. Ніколи більше не побачиш весняного ранку, осіннього вечора, трав'янистих луків, які стелються під вітром! Які ви непробачно, злочинно дурні, панове сміливці! Та все ж я в захопленні від вашої дурості. Вона прекрасна, ця відчайдушність, із котрою людина через примху, дурницю, вигадку відмовляється від усіх дарів життя і самого буття! Воістину лише цар всесвіту здатний на таке марнотратство! Ширше рота, ширше!
Корнеліус мугикнув, бо лікар несподівано вхопив його чимось залізним — здалося, що просто за щелепу — і потягнув.
— Один вийнято. Р-раз! Ось і другий. Прополощіть рота горілкою й виплюньте в миску.
Як слід поганявши між щоками добрячий ковток горілки, випльовувати її капітан, звичайно, не збирався — проковтнув і зразу ж потягнувся до пляшки випити ще, та Вальзер не дав.
— Досить. Я хочу, щоб ви слухали мене з ясним розумом. Я збираюся повідомити вам щось таке, що змінить усе ваше життя.
Аптекар схвильовано поправив окуляри, запитливо подивився фон Дорну в вічі.
— Маю надію, змінить на краще? — пожартував той.
Вальзер замислився.
— Перш ніж я відповім на це запитання, скажіть, гер капітан, чи є у вашому житті яка-небудь велика таємниця, котру ви намагаєтеся розгадати?
— Велика? Дякувати Богові, нема. — Корнеліус усміхнувся. — Звичайно, крім самого життя.
— Тоді вважайте, що досі ви по-справжньому не жили, — дуже серйозно, навіть урочисто сказав Вальзер. — Людське життя набуває сенсу, тільки коли в ньому виникає Велика Таємниця. Слухайте ж. Ви перший, кому я вирішив одкритися. Коли б я вірив у Бога, то вважав би, що вас послав мені Господь. Але Бога нема, є тільки сліпий випадок, а отже, спасибі сліпому випадку.