Він уставив Корнеліусу в рот кістяні розпірки, й на цьому діалог природним чином перетворився на монолог.
— Вісім років тому я вступив професором фармакології та травознавства на медичний факультет Гейдельберзького університету. Ви, звичайно ж, чули про цей поважний навчальний заклад.
Фон Дорн ствердно угукнув — у Гейдельберзі, тільки на теологічному факультеті, навчався його брат Андреас.
— Не трясіть головою, сидіть сумирно… Умовою моєї угоди з ректоратом було те, що у вільний од лекцій і лабораторних дослідів час мені буде дозволено вільно порпатися в університетських архівах. На ту пору я був прихильником галеністської терапії, вивчав цілющі властивості сурми і мав надію відшукати корисні відомості про цю дивовижну субстанцію в трактатах і записках знаменитих алхіміків попередніх століть. Попутно мені траплялося багато щонайцікавіших документів, які не мали відношення до предмета мого наукового інтересу, одначе людина з допитливим розумом завжди тримає очі широко відкритими — адже ніколи не знаєш, звідки проллється благословенне світло. І ось одного разу я натрапив на записи одного пастора, такого собі доктора Савентуса, людини великої вченості, знавця грецької та давньоєврейської премудрості. Він жив сто років тому.
Фон Дорн застогнав — боляче.
— Потерпіть, тут, у яснах, застряв маленький осколок зуба. Ось так! Більше боляче не буде… Цей богослов служив у Лівонії парафіяльним священиком і під час війни потрапив до московського полону. Після сили-силенної пригод, які я вам переказувати зараз не буду, Савентус опинився в Кремлі, де постав перед очима царя Івана — того самого, якого потім прозвали Грозним. Пастор пише, що цар обійшовся з ним милостиво і сказав, що давно шукає вченого мужа, котрий допоміг би йому розібрати стародавню бібліотеку, яка дісталася государеві од пращурів. І далі автор записок докладно розповідає історію цієї книгозбірні, котру він іменує Лібереєю. Царська бібліотека… Прополощіть рот горілкою, та тільки, благаю, не ковтайте.
Скориставшись тим, що знову може говорити, Корнеліус нетерпляче вигукнув:
— Послухайте, гер Вальзер, до дідька вашу бібліотеку! Розповідайте про скарби.
— Так бібліотека і є той самий скарб!
Капітана охопило глибоке розчарування. Він так і знав, що цей книжний черв'як зверне кудись на нудне казна-що. Знайшов, кого слухати всерйоз, розвісив вуха!
Вальзер знову засміявся.
— У вас навдивовиж виразна міміка, гер фон Дорн. Зараз я виготовлю зліпок із воску. Поширше рота й не здумайте ворушитися.
«Хай базікає, — думав Корнеліус, поки лікар залишив йому ясна в'язким і гарячим, — тільки б зробив гарні зуби».
— Ліберея — це та сама бібліотека візантійських імператорів, в основу якої лягло зібрання великої Александрійської бібліотеки і твори перших християнських віровчителів. Двісті років тому принцеса Софія, племінниця останнього кесаря, привезла великому герцогу московитів цей скарб у посаг. Неосвічені царі книгами цікавилися мало, і до Івана бібліотека так і пролежала в сундуках майже неторканою. За півстоліття до Савентуса до книг допустили вченого афонського ченця Максимуса, та розібрати бібліотеку до кінця не дали. А між тим Савентус пише, що в сундуках лежали рідкісні, а то й зовсім унікальні списки й рукописи, найнемудрящіший з яких коштував би не менше тисячі дукатів. Це за цінами столітньої давності, а в нашу освічену епоху король французький заплатив би за невідому комедію Арістофана чи власноручні записки Тацита п'ятдесят, ні, сто тисяч ліврів!
Корнеліусу вже не здавалося, що Вальзер верзе нісенітниці. Хто б міг подумати, що стародавня писанина коштує таких скажених грошей? Сто тисяч ліврів!
— Але Арістофан, Тацит — це все дурниці, мій хоробрий капітане. — Аптекар нахилився впритул до лиця Корнеліуса. У блакитних очицях Вальзера вогниками захоплення горіли відображення свічок. — У посагу принцеси Софії був сундук із таємними, забороненими книгами, доступ до яких мали тільки самі порфіроносці. Що в тому сундуці — цареві Йвану було невідомо, бо всі книги й рукописи там були стародавніми мовами. Саме з таємного сундука Савентусу й було звелено почати. Крім деяких першохристиянських книг, які вважались у Візантії єретичними, пастор виявив там грецький трактат з математики, написаний якимсь Замолеєм, про якого Савентус ніколи не чув.
Капітан здвигнув плечима — мовляв, я ж тим паче.
— Лівонець почав вивчати цей трактат і ахнув — книга виявилася непевною, вірніше подвійною: зверху грецький текст на пергаментних аркушах, а під ними інший, іще давніший, написаний на папірусі. За колишніх часів так іноді робили — ховали одну книгу всередині іншої… Віск захолов. Дайте-но вийму.